Од, ловко, коли йшов дід Свирид з Діброви, то охотно били флоричні соки з вижитих гор-світів. Ох, здорово, чоловік, зробив тобі покірних борбохів. Лишив їм одні ноги від стовпотворінь. Щоб тобі у злійшого виник спомин нового. Щоб тобі творилось в Зої до обстрілів під слово «тобто». Рівно в моїй пробі: ти один піжон і ті, три, твої прожорги. Ні, візьми, одірви їм голови, гони в три шиї його, і покинь їхні голови в отих хлопців з Розміжжів. Ішов би ти собі дід, ні, тоді мій сором током під сокири вскочив би під розмови під сорокові могили. Од, ти подивись, швидкий дід Свирид, з хитрих полків, сходив до зими, і вскочив літом до добровольців, згоріти би мні, що ж ти зробиш. Ото що, схотів той Свирид трохи ходити синім Дніпром і посивів його посміх Доном, хоч зовсім гіркі звороти його психо-ідіом очі всім виліпили, хоч дві світлі тризни із них просто ототожнили його три приходи. Окрім всього видно, що в носі, і нічого, нічого гострого, що з Діброви до лісової сторожки ходив ворожити. Одні полісовщики в кінці дороги з його особливих синонімів з пожовклих облич потомні. От, тобі, дідів дід, Свирид, щоб ото зовсім простий його голос, то ні, хоч ти, жінко, ніжно-ніжно з його втоми - ці виложі, бо міцні рожі лісових приполів, що і болить й досі в щирої до нього Фросі. Дід дідів, Свирид, виточив гострі ножі, то ж бо то й що, поки ти спиш до сьомих потів, він із міцних тих оскомин, бо виходить покортіло в його лівім оці. Щоб кріпко жити з голови дід дідів проголосив повні ролі ідолів з порогів. Вискочили тоді ці три чіпкі чорти зі кволої смоли, з Тимошні, і побігли собі в сиві снопи скрізь городчин подив, крізь сонми, крізь лихо. Потім виросли вони, чорти, в жижки, їхні животи, мов Сидорові твори-горшки. Дід дідів, Свирид схопивсь, від нього морочились помітні квіти-покритки, тихо відводили живі очі, подивом відводили сиві голови, і цілком точились в голомні цвіти з мокрим снігом по волості. Од, дід дідів, його ворон носить, іноді жорстокі його воли смолили свої хвости, і що, крокодилові сльози ліпшої жінки, - скоро одні пригоди по отій дорозі з волості, з його розмовної промови "дід погодній". Котрі, ми, нові діти, кров з молоком, помітили в нім прості повні очі іронії і вводили їхні ідіоми в жито. І то, коли робочі ідіоми, просто опольні, мов корови, то три дні щиро говорили і щоночі пилились ними в міжгір'ї. Ото, той, що дід дідів, Свирид, колись тонко вивчив чотири мови в школі, то вийшло бо, ой-ой, гостро, строго, гордо. Ото, дід дідичів, Свирид, ох-ох, комік оборонців гір, що ж тобі підходить в користь, тільки хоч трохи сотворивсь в роки, то знов злидні, мов звощики гріхів, викололи його сірі очі з вигоди, вибили клин з бідної голови, бо мо, живий світ схопить тим, що осоромить його сліпі фізіономії, і щось то письмо сповістить в його вірші до листоноші. Хоч щось повільно, бо тож воли, витопились ці повні зливи сліз чого їм поїсти нині, одні кілки і кістки, ти ось кинь в грім їм хліб, - облиш. Його вольні городи порожні від втоми, і либонь, цілком свободні волошини. Дід дідичів, з Дібров вибіг, ось він зі сходом, з тих човнів, з-під горбів, мов вовк, Свирид, біжить літом, молодий, гордий, топить про голод і проти війни, його очі колотить з тихої біди сови в мирний холод добрих і злих ворон, котрий звір підходить, чого би їм їсти, то сірі очі в нього рогом, і нічого собі, ого, в піт - мов біло квіточко в діброві, зміг дідич свідомо піти зі свідомості, щоб хоч поговір пішов в холодок, хоч лось-ідол роздовбив своїм рогом дідів двір.
|