Од, ловко, коли йшов   дід Свирид з Діброви,  то охотно били флоричні  соки   з вижитих гор-світів.  Ох, здорово, чоловік, зробив   тобі покірних борбохів.   Лишив їм одні ноги   від стовпотворінь.  Щоб тобі у злійшого   виник спомин нового.  Щоб тобі творилось в Зої   до обстрілів під слово «тобто».    Рівно в моїй  пробі: ти один   піжон і ті, три, твої  прожорги.  Ні, візьми, одірви їм голови,   гони в три шиї його,   і покинь їхні голови   в отих хлопців з Розміжжів.  Ішов би ти собі дід, ні,   тоді мій сором током під сокири   вскочив би під розмови   під сорокові могили.     Од, ти подивись,  швидкий дід Свирид,   з хитрих полків,  сходив до зими,   і вскочив літом   до добровольців,   згоріти би мні,   що ж ти зробиш.     Ото що, схотів той Свирид   трохи ходити синім Дніпром  і посивів його посміх Доном,  хоч зовсім гіркі звороти   його психо-ідіом   очі всім виліпили,   хоч дві світлі тризни із них   просто ототожнили його три приходи.    Окрім всього видно,   що в носі, і нічого,   нічого гострого,  що з Діброви до лісової   сторожки ходив  ворожити.  Одні полісовщики   в кінці дороги   з його особливих синонімів   з пожовклих облич потомні.     От, тобі, дідів дід, Свирид,   щоб ото зовсім простий   його голос,  то ні, хоч ти,   жінко, ніжно-ніжно   з його втоми - ці виложі,   бо міцні рожі лісових приполів,  що і болить й досі   в щирої до нього Фросі.    Дід дідів, Свирид, виточив   гострі ножі, то ж бо то й що,  поки ти спиш до сьомих потів,   він із міцних тих оскомин,   бо виходить покортіло  в його  лівім оці.    Щоб кріпко жити з голови   дід дідів проголосив   повні ролі ідолів з порогів.  Вискочили тоді   ці три чіпкі чорти   зі кволої смоли, з Тимошні,   і побігли собі в сиві снопи   скрізь городчин подив,   крізь сонми, крізь лихо.  Потім виросли вони,  чорти, в жижки, їхні животи,   мов Сидорові  твори-горшки.    Дід дідів, Свирид схопивсь,   від нього морочились   помітні квіти-покритки,   тихо відводили живі очі,  подивом  відводили сиві голови,  і цілком точились в голомні цвіти   з мокрим снігом по волості.    Од, дід дідів,  його ворон носить,   іноді жорстокі його воли  смолили свої хвости,  і що, крокодилові сльози   ліпшої жінки, - скоро одні  пригоди по отій   дорозі з волості,  з його розмовної   промови "дід погодній".    Котрі, ми, нові діти,   кров з молоком,  помітили в нім  прості повні очі іронії   і вводили їхні ідіоми в жито.     І то, коли робочі ідіоми,   просто опольні, мов корови,   то три дні щиро говорили   і щоночі пилились ними в міжгір'ї.  Ото, той, що дід дідів, Свирид,   колись тонко вивчив чотири  мови в школі, то вийшло бо,   ой-ой, гостро, строго, гордо.    Ото, дід дідичів, Свирид,  ох-ох, комік оборонців гір,   що ж тобі підходить в користь,   тільки хоч трохи сотворивсь в роки,  то знов злидні, мов звощики гріхів,  викололи його сірі очі з вигоди,  вибили клин з бідної голови,   бо мо, живий світ схопить тим,  що осоромить його сліпі фізіономії,   і  щось то письмо сповістить   в його вірші до листоноші.     Хоч щось повільно, бо тож воли,   витопились  ці повні зливи сліз  чого їм поїсти нині, одні кілки і кістки,  ти ось кинь в  грім їм хліб, - облиш.    Його вольні городи порожні від втоми,  і либонь, цілком свободні  волошини.   Дід дідичів, з Дібров вибіг,   ось він зі сходом, з тих човнів,  з-під горбів, мов вовк, Свирид,   біжить літом, молодий, гордий,  топить про голод і проти війни,   його очі колотить з тихої біди сови  в мирний холод добрих і злих ворон,  котрий звір підходить, чого би їм їсти,  то сірі очі в нього рогом, і нічого собі,   ого, в піт - мов біло квіточко в діброві,   зміг дідич свідомо піти зі свідомості,  щоб хоч поговір   пішов в холодок,  хоч лось-ідол роздовбив    своїм рогом дідів двір. 
 
  |