А-то ж, знеобачки, спіткнувся, – на сходах, - Гаву впіймав, - аж шкура болить, нагрів собі лоба. Мовчки іду на суд, лихо об землю, без задніх ніг, – в моїх очах мозаїка вікон, – од, лицар без страху. У справі вбивства біженців все летить в прірву. Жадоба грошей лиже п’яти, і все йде обертом. Тут буде й небу жарко, – чого кривити душею. Злоба луганців аж губи копилить і очі колить. Бери цей час лиха година, - люди з цепу зірвалися. Сварять мене у хвіст і в гриву, зчинили бучу. За мною йде, утерши носа, - моя охорона, - мертва шаноба, кум-помічник, третій - нероба. Вже котрий день бабине літо за вікнами лексуса. На Кончі-Заспі байдики б’є медовий місяць. Допекла ця війна до живого усіх біженців. У суді – вавілонське стовпотворіння. Переді мною – ані руш, - ні те ні се. – натовп. Зал весь в оздобах і страхів’ях охоронців. А в залі – мертва мовчанка, – проклятий медіум, – і ні чичирк. Алюр три хрести. – Як мертвий метнув грім! – – Так це той, котрого вбили вчора? – Це мій дядько. – Вчинив каїнове діло. – Депутат облради, хозяїн фірми. – Тю, тобі! Ти – наче вчора вбитий. У залі таємний гомін егід, – луганський народ пішов на усю губу. – – Збий пиху, ти, дурний дідько! – Аж у піт кинуло охоронця. – У чорну годину ти на умі собі. – У мене очі рогом лізуть, кров холоне в жилах, стою поміж двох вогнів з підрізаними крильцями. Із залу суду одразу вийшли три судді, і вус не дують, якісь бурла б’ють. Утробу кума, наче корова язиком злизала. – – Дію до Вашої честі, – ні за цапову душу. Ніхто до тебе не підкопається. – нудно. – Так, де там. – з вогню прямо в полум’я. Ми не з лика шиті, – зведемо усі рахунки. – Зараз обоє знайдіть кума, в коридорах між тавром біди і стихійним фігаро-суддів. І на тобі, оком не встиг моргнути. – Ой, бідонько! – другий кум в зал суду прямо крізь стіну проходить, у мене волося дибом стає, в свинячий голос з аеронутром, якась навколо вовтузня, кум затриманий, як держчиновник. За ним виходить зі стін привид-обідранець. Пан суддя в акурат за ним височіє, точно, як підлий! – За будь-здоров. На сьомому небі з відкритим забралом. Перед камерами кум корчить з себе шанобу, з розкритим ротом заявляє у свій 10-ий айфон. – Справу зрушили з мертвої точки. – Пани судді і причетні! Суд іде! – Кум, весь з утроби, – заткнув всіх за пояс, з року в рік, як ідол фригідний, - в чорнім манто з гербами, з молотком, і з ним якийось дивак з паперами. – Оце, прокурор Аніхто! – Він - негідник! - Як ви вийшли в люди? – –Дівчинко, у тебе кишка тонка! – Не встромляй носа в мій айфон! Забігали мурашки за спиною. – Рости, дівчинко, здоровенькою. – Ідиш від мене! Чуєш, - не доводь до гріха! – – Так, Ви ж нізвідки! Лопотня! – Не вартий фунта клоччя. – занепадає духом посильна. – Нікчемне в поту, пташення! – Мовчала би, корчиш тут з себе соколиху! – Зійди, на землю, спустись, ти, сповіднице! – – Зідрав по три шкури з бідних людей. – Тиша! Тиша у залі! – чути удар молотка. – Я не чую свідків. – Допік уже! – Заткнись. – Я тут суддя! – Так, а у залі є свідки! – Суддя! – Зараз час рішень. – Ні! – А я, – я є свідок! – А де Ваш, поне, Громіздкий, свідок від мера? – – Я – Бідний, свідок з простого народу України! – А, Ви, Бідний, – проходите в слуханнях, як казнокрад! – В такім остракізмі, наш брат, бере на відмаш таких. – Ні, куме, не тут! – Не займай. – Ти не знімай! – Телевізія! – Вийдіть! – Вийдіть за двері! Буквально чути мелізми душі в животі прокурора, – і тихі ілюзії і ніжний відчай вокалізмів судді. – Ми біженці, із тіней Лугані – Ми – прямо з війни – біженці. – Йому пробили голову на моїх очах. – Я то битий жак, одразу впав на асфальт. – У вас, пан прокурор вже душі не чути, – бісом дивляться судді, у прокурора пальці горять. – Я, як міг, відмахувався від нелюдків цього пана. – Всі, ми живемо довкола війни, блукаємо зі страхом. – Ну, що, людоїде? – у думках віддух третього судді, - – Ні, тепер не втечеш, дармоїде! – і полохається зал.
|