А-то ж, знеобачки, спіткнувся, – на сходах, -
Гаву впіймав, - аж шкура болить, нагрів собі лоба.
Мовчки іду на суд, лихо об землю, без задніх ніг, –
в моїх очах мозаїка вікон, – од, лицар без страху.
У справі вбивства біженців все летить в прірву.
Жадоба грошей лиже п’яти, і все йде обертом.
Тут буде й небу жарко, – чого кривити душею.
Злоба луганців аж губи копилить і очі колить.
Бери цей час лиха година, - люди з цепу зірвалися.
Сварять мене у хвіст і в гриву, зчинили бучу.
За мною йде, утерши носа, - моя охорона, -
мертва шаноба, кум-помічник, третій - нероба.  
Вже котрий день бабине літо за вікнами лексуса.
На Кончі-Заспі байдики б’є медовий місяць.
Допекла ця війна до живого усіх біженців.
У суді – вавілонське стовпотворіння.
Переді мною – ані руш, - ні те ні се. – натовп.  
Зал весь в оздобах і страхів’ях охоронців.
А в залі – мертва мовчанка, –
проклятий медіум, – і ні чичирк.
Алюр три хрести. –
Як мертвий метнув грім! –
– Так це той, котрого вбили вчора?
– Це мій дядько. – Вчинив каїнове діло.
– Депутат облради, хозяїн фірми.
– Тю, тобі! Ти – наче вчора вбитий.
У залі таємний гомін егід, –
луганський народ пішов на усю губу. –
– Збий пиху, ти,  дурний дідько! –
Аж у піт кинуло охоронця.
– У чорну годину ти на умі собі. –
У мене очі рогом лізуть,
кров холоне в жилах,
стою поміж двох вогнів
з підрізаними крильцями.
Із залу суду одразу вийшли три судді,
і вус не дують, якісь бурла б’ють.
Утробу кума, наче корова язиком злизала. –
– Дію до Вашої честі, – ні за цапову душу.
Ніхто  до тебе  не підкопається. – нудно.
– Так,  де там. – з вогню прямо в полум’я.
Ми не з лика шиті, – зведемо усі рахунки.
– Зараз обоє знайдіть кума,
в коридорах між тавром біди
і стихійним фігаро-суддів.
І на тобі, оком не встиг моргнути.
– Ой, бідонько! – другий кум в зал суду
прямо крізь стіну проходить,
у мене волося дибом стає, в свинячий голос
з аеронутром,  якась навколо вовтузня,
кум затриманий, як держчиновник.
За ним виходить зі стін привид-обідранець.
Пан суддя в акурат  за ним височіє,  точно, як підлий! –  
За будь-здоров. На сьомому небі з відкритим забралом.
Перед камерами кум корчить з себе шанобу,
з розкритим ротом заявляє у свій 10-ий айфон.
– Справу зрушили з мертвої точки.
– Пани судді і причетні! Суд іде! –
Кум, весь з утроби,  – заткнув всіх за пояс,
з року в рік, як ідол фригідний, -
в чорнім манто з гербами,  з молотком,
і з ним  якийось дивак з паперами.  
– Оце,  прокурор Аніхто! –  Він - негідник!  
- Як ви вийшли в люди? –
–Дівчинко, у тебе кишка тонка!
– Не встромляй носа в мій айфон!
Забігали мурашки за спиною.
– Рости, дівчинко, здоровенькою.
– Ідиш від мене! Чуєш, - не доводь до гріха! –
– Так, Ви ж нізвідки! Лопотня!
– Не вартий фунта клоччя. – занепадає духом посильна.
– Нікчемне в поту, пташення!
– Мовчала би, корчиш тут з себе соколиху!
– Зійди, на землю, спустись, ти, сповіднице! –  
– Зідрав по три шкури з бідних людей.
– Тиша! Тиша у залі! – чути удар молотка.
– Я не чую свідків. – Допік уже! – Заткнись.
– Я  тут суддя! – Так, а у залі є свідки!
– Суддя! – Зараз час рішень. – Ні! – А я, – я є свідок!  
– А де Ваш, поне, Громіздкий, свідок від мера? –
– Я – Бідний, свідок з простого народу України!
– А, Ви, Бідний, – проходите в слуханнях, як казнокрад!
– В такім остракізмі, наш брат, бере на відмаш таких.
– Ні, куме, не тут!  – Не займай. – Ти не знімай!
– Телевізія! – Вийдіть! – Вийдіть за двері!
Буквально чути мелізми душі в животі прокурора,  –  
і  тихі ілюзії і  ніжний відчай  вокалізмів судді.
– Ми біженці, із тіней Лугані
– Ми – прямо з війни – біженці.
– Йому пробили голову на моїх очах.
– Я то битий жак, одразу впав на асфальт.
– У вас, пан прокурор  вже душі не чути, –
бісом дивляться судді, у прокурора пальці горять.
– Я,  як  міг,  відмахувався від нелюдків цього пана.
– Всі, ми живемо довкола війни,  блукаємо зі страхом.  
– Ну, що,  людоїде? – у думках віддух третього судді, -
–  Ні, тепер не втечеш, дармоїде! – і полохається  зал.