Парадокс “чистого аркуша” Я живу не там, де в межах кордони. Я лунаю не там, де палає зоря. Уявляю, як церемоняться купідони, коли мій звук перегорає. У просторі відлунює сила озорих. Відновлює звуком настрій душі. Коли я, безсилий, можу узорити свій тихий мир, мій світ - узвіз? Не звертайте уваги, звук - бутафорія. просякнута мажорами та мінорами. Моя іронія - фантасмагорія! Мій світ наповнений гармонією. Я тихо виповідаю свій світ. Колись я грав у вільне життя. Вітався з тим, хто звільнився від решти, і привітав мій світ без дна. Тепер кам’янію посеред пройм, не маючи права на силу волі. Блукаю у мовах, де тихий нейрон дарує свій сполох усякій долі. Здається, ми не визнали волі, коли тут гралися на перекинчиках у контрабандах, у кланах Вакули. Так, пам’ятаю, себе озивали, і обертались лицем Базавлука, спиною – на заспаного мамлюка, і хмукали духом на муках, бо мали велику силу на звуках. З тих пір неприкаяний голосом постійно мандрую від вікна до вікна, від сонму до сонму, від рогу до рогу. І зупиняюсь, не може йти далі. Мене питають: “Чому я тут став?”. Я питаю себе: “Де сили поділись мої? Не можу йти далі”. І тут виникає, сивий старець, і зауважує : “Погані справи. Якщо вже ти зупинився тут не можеш йти далі і далі, то загубив владу над духом так будеш стояти на цьому місці, немов жалюгідний камінь, якого не можна вгору підняти.” Невже моя мука з мертвого звуку не знайде сили живими словами дивитись на сонце сліпими очима. Іди геть, муко, своїми шляхами у живосвіт! А я не піду, а буду мовчати: “Це – Я; а ця гора – теж Я! Кожний камінь на ній – Я, кожний кущ – Я, ущелина – Я, джерело в ущелині – Я, русло струмка – Я!” Тож геть, іди, своїми шляхами туди, де в межах твої кордони!
|