Парадокс “чистого аркуша”

Я живу не там,  де в межах  кордони.
Я лунаю не там,  де палає зоря.
Уявляю, як церемоняться   купідони,
коли мій звук перегорає.
У просторі відлунює сила озорих.
Відновлює звуком настрій душі.
Коли я,  безсилий,  можу  узорити  
свій тихий мир, мій світ - узвіз?
Не звертайте уваги, звук - бутафорія.
просякнута мажорами та мінорами.
Моя іронія - фантасмагорія!
Мій світ наповнений гармонією.
Я тихо виповідаю свій світ.
Колись я  грав  у вільне життя.
Вітався з тим, хто звільнився від
решти, і привітав мій світ  без  дна.
Тепер кам’янію   посеред пройм,
не маючи права на силу волі.
Блукаю  у мовах, де тихий нейрон  
дарує свій сполох усякій долі.  
Здається, ми  не визнали волі,
коли  тут гралися на перекинчиках
у контрабандах, у кланах Вакули.
Так,   пам’ятаю, себе  озивали,  
і  обертались  лицем  Базавлука,
спиною – на заспаного мамлюка,
і хмукали    духом на муках,
бо мали  велику силу   на звуках.
З тих пір    неприкаяний  голосом
постійно мандрую від вікна до вікна,
від сонму до сонму,  від рогу до рогу.
І  зупиняюсь,  не може йти далі.
Мене питають: “Чому я тут став?”.
Я питаю себе: “Де сили поділись мої?  
Не можу йти далі”.
І тут виникає, сивий старець,
і зауважує  : “Погані  справи.
Якщо  вже ти зупинився тут
не   можеш йти  далі і далі,
то загубив владу над   духом
так будеш стояти на цьому місці,
немов жалюгідний камінь,
якого не можна вгору підняти.”

Невже моя мука  з мертвого звуку
не знайде  сили  живими словами
дивитись на сонце сліпими очима.
Іди геть, муко, своїми шляхами
у  живосвіт!
А я  не піду, а буду  мовчати:
“Це – Я; а ця гора – теж Я!
Кожний камінь на ній – Я,
кожний кущ – Я, ущелина – Я,
джерело в ущелині – Я,  русло струмка – Я!”
Тож геть, іди, своїми шляхами
туди,  де в межах твої кордони!