укр       рус
Авторов: 412, произведений: 41122, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Опубликовано: 2020.10.16
Распечатать произведение

Валерий Яковчук

Христо Ясенов, Цикл «Казкове царство»

1
... І наче колись-то я був
володар казкового царства,
і начебто ворог здобув
престол мій снагою лукавства.

А плити надгробні мовчать
під товщею попелу й лави,
лиш в тихій траві ще звучать
останки минулої слави.

Колись ця країна сумна
була тут притулком надійним,
і ця старовинна стіна
спиняла незлічені війни.

Безжалісні стріли неслись,
і лицарські списи старинні,
а скелі безлюдні колись
були вівтарем для спасіння.

Була там нечувана брань,
і лютість страшна безупинна –
і в день невимовних страждань
упала фортеця старинна.

Престольний палац розваливсь,
і військо хоробре розбите –
і бранцем простим я зробивсь
чужої ворожої свити.

Тому – по незнаній вині –
заручник чужого васальства
я плачу і згадую дні
старого казкового царства.

2
Осінь золота листки роняє,
пурпур обагрив верхівки крон;
небосхил мій смутком заслоняє,
слабне день за днем величний трон.
Дощ дрібненький шемрає за млою –
сон несе у лоно самоти...
Я стомивсь, стомився боротьбою!
Бідна мамо, чуєш мене ти?

Темний вечір стеле темні тіні,
заливає дорогі поля.
Я забув стрімкі пориви нині,
я утратив міць мого крила
і, згубивши шлях до далечіні,
безпритульний в путах самоти
гасну мовчки в сутінній пустині!
Бідна мамо, чуєш мене ти?

Вихор сонні тіпає тополі
і розносить висохлі листи;
стогнуть ледве-ледь гілляки голі,
плаче бідна чайка з висоти,
і, прикривши прірви і юдолі,
бог знімає пута самоти...
Хтось в мені співає, молить долю...
Бідна мамо, чуєш його ти?

3
Всміхається осінь барвиста
крізь сльози, і фарби, і прах,
і вихор тривожний зі свистом
розносить зітхання і страх...
Печальний зникаю в утомі,
мене страшний морок тлумить;
в відкритім вікні мого дому
лиш вечір холодний шумить...

Той вечір холодний говорить,
і плаче – в риданнях увесь...
Закриємо очі у зморі –
страшний наступив нам кінець!
Любіть мене, друзі безцінні, –
так рано мій світ потемнів!
Погасли останні вже тіні
минулих просвітлених днів.

Погасло проміння поволі,
що гріло мій траурний дім,
на серці печуть тавра болю,
залишені крахом страшним.
Бажаю спокійно загинуть
в безкрайній біді без людей –
мене забери, батьківщино,
у землю до рідних грудей!

4
Утомлений сон налягає на ратні дружини
і місяць холодний над яром блищить в тишині.
Чорніють скрізь ратники сонні у травах долини,
неначе забули розгрому загрозливі дні.

Наблизився вечір і стало спокійно і  легко!
І небо у шатах зіркових висить навкруги –
я бачу, невсипний, як никнуть далеко, далеко,
казкового рідного краю степи дорогі.

У спогадах свіжих про осінь тужливо-прощальну
тону я невільно, хмільний від печалі й зневір,
і начебто чую старинну легенду печальну
і пісню гайдуцьку старих вічнопам’ятних гір.

І бачу поля я, і скелі стрімкі непривітні,
і ниви квітучі, і вод нестихаючих гнів,
і начебто чую крізь рокіт слова заповітні –
слова заповітні моїх відчайдушних дідів.

5
So will ich liegen und horchen still
Wie eine Schildwach’ im Grabe,
Bis einst ich hoere Kanonengebruell
Und wiehernder Rosse Getrabe.
Неinrich Неine *

І знову я порину в сон, і знову я в пітьмі погасну,
так гасне після праці день, що знов народжується чистий,
І знову я порину в сон, і знов знайду снагу прекрасну,
Завзятий, гордий і хмільний, завзятий, щедрий, урочистий.

Я буду спати - й не засну...
Коли ж в якийсь погожий день промчиться буря по містах
то я, почувши кінський туп і металевий дзенькіт шпаги,
покину невеселий сон моїх печалей без уваги
і в незліченний легіон, де грізні воїни строями,
услід за ревом мідних труб і героїчними піснями
поставлю ратний табір мій.

Я буду ураган страшний,
що громить смутки і знемоги,
і тріумфуючий, хмільний,
про героїчні перемоги
гімн заспіваю бойовий.

І знову я порину в сон, і знову я в пітьмі погасну,
так гасне після праці день, що знов народжується чистий,
І знову я порину в сон, і знов знайду снагу прекрасну,
Завзятий, гордий і хмільний, завзятий, щедрий, урочистий.

* Тож, прислухаючись в гробу,
Немов сторожа, у мовчанні,
Я хочу чуть гармат стрільбу
І тупіт коней, їх іржання.
Генріх Гейне, Гренадери


Христо Ясенов
Цикъл «Приказно царство»

1
...И сякаш отдавна съм бил
владетел на приказно царство -
и някакъв враг е разбил
престола ми с тъмно коварство.

Надгробните плочи мълчат,
посипани с пепел и лава,
но в техните билки личат
останки от минала слава.

И тия безцветни страни
били са свърталища бойни,
и тия старинни стени –
закрила за хиляди войни.

Летели са кобни стрели
и рицарски копия стари –
а тия безлюдни скали
били са прибежни олтари.

Била е нечувана бран
и време на страшна свирепост –
и в някакъв ден предвещан
е паднала старата крепост.

Престолният град е сломен
и храбрата рат е разбита –
и аз съм попаднал във плен
сред чужда и вражеска свита –

затуй – по незнайна съдба –
заложник на чуждо васалство –
аз плача и мълком скърбя
по старото приказно царство.

2
Златна есен златни листи рони,
цветен пурпур багри всеки клон;
дъхат скърби мойте небосклони,
рухва бавно моят царствен трон.
През мъглата дребен дъжд ромони
и навява сънни самоти...
Аз съм морен, морен от погроми!
Бедна майко, чуваш ли ме ти?

Тъмна вечер тъмни сенки стели
и залива родните поля.
Аз забравих устремите смели,
аз отпуснах вихрени крила
и загубил пътища и цели,
безприютен в свойте самоти –
гасна мълком в тъмните предели!
Бедна майко, чуваш ли ме ти?

Вихър свири в сънните тополи
и пилее сухите листа;
стенат плахо клонищата голи,
плаче плаха чайка над света
и – прибулил бездни и юдоли –
бог развява сънни самоти...
Някой в мене пее и се моли...
Бедна майко, чуваш ли го ти?

3
Усмихна се пъстрата есен
сред сълзи и краски, и прах
и вихър, тревожно понесен,
развея въздишки и страх...
Аз чезна печален и морен,
люлеят ме страшни тъми –
зад моя прозорец отворен
студената вечер шуми...

Студената вечер говори –
и плаче – и странно ридай...
Да склопим измъчени взори –
настанал е страшният край!
Любете ме нежно, другари –
тъй рано над мен се стъмни!
Погаснаха сенките стари
на светлите минали дни.

Погасна несетно лъчата
над моя тъй траурен дом,
тежи ми в сърцето печатът
на някакъв страшен разгром.
Аз искам спокойно да гина
сред тия безкрайни беди –
притискай ме, майко-родина,
до своите земни гърди!

4
Сън морен обвея несетно дружините бойни
и пламна изрязан над урвите месец студен.
Чернеят спокойно в тревата задрямали войни,
забравили сякаш разгрома на страшния ден.

Пониса се вечер и тъй е спокойно и леко!
И висне небето, и в звездни премени сияй –
и гледам аз буден как чезнат далеко, далеко
свещените степи на родния приказен край.

И в близкия спомен на тъжно-прощалната есен
потъвам неволно – от горест и скърби пиян, –
и сякаш дочувам – в старинна легенда унесен –
хайдушката песен на стария роден балкан.

И виждам полята, и виждам скалите безцветни –
и цветните ниви – и бистрите речни води –
и сякаш дочувам през ромона думи заветни –
заветните думи на моите храбри деди.

5
So will ich liegen und horchen still
Wie eine Schildwach’ im Grabe,
Bis einst ich hoere Kanonengebruell
Und wiehernder Rosse Getrabe.
Неinrich Неine

И аз отново ще заспя, и аз отново ще погасна,
тъй както гасне морний ден, за да изгрее чист и ведър,
и аз отново ще заспя, и пак отново ще израсна,
стихиен, шеметен и горд, стихиен, шеметен и щедър.

И аз ще спя, и аз ще бдя...
И ако в някой светъл ден премине буря през града
и чуя тропот на коне и металичен звън на шпаги,
аз ще напусна мрачний сън на свойте горести недраги
и в многобройний легион на стройните сурови войни
наред със медните тръби и страшните напеви бойни
ще вдигна своя боен стан.

И сам ще бъда ураган,
разгромил всички скърби ледни,
и тържествуващ и пиян,
ще пея химните победни
на свойта героична бран.

И аз отново ще заспя, и аз отново ще погасна,
тъй както гасне морний ден, за да изгрее чист и ведър;
и аз отново ще заспя, и пак отново ще израсна
стихиен, шеметен и горд, стихиен, шеметен и щедър

2016
© Валерий Яковчук
Текст выверен и опубликован автором

Все права защищены, произведение охраняется Законом Украины „Об авторском праве и смежных правах”

Написать отзыв в книгу гостей автора


Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.

Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2020 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании