1 Стоїть одна старинна вежа біля моря крізь темні вечори і ранішнє проміння – там замкнені душа і серце плачуть з горя серед холодних стін і хмурого склепіння. А світло є, і осяває простори широкі, та знаю, що дверей мені ніхто вже не відчинить, бо золоті ключі закинув бог глибоко у темне море десь, у водяну пучину. 2 Не маю дому, де я бездомний відпочину, ні весняних садочків у вранішній росі, я наче мандрівник той – без даху, батьківщини, несе мені страждання покров небес усіх. Страждаю я до втоми, бо вічно ти зі мною і труїш кожну думку, і труїш радість снів, ти – тінь моя незмінна з невірою сумною, ти – загадка довічна моїх минулих днів. 3 Знов небо очі для спання прикриє: зірки і ніч, самотність і печаль... Гукнув би я, та хто мені відкриє, хто від мерця у світі чує жаль? Гукнув би я, та острах і вагання, – немає слуху в просторі лихім. Я краще буду спраглим у стражданнях, щоб зникнути безмовним і глухим. 4 І ти не смій приходить, царице незнайома, ти – блискавка весняна, горіння сподівань: в покірності прекрасній, спокійно і свідомо, я хочу жить самотнім, без скарг і нарікань. І ти не смій приходить у затишні покої: я хочу жити в смерку затулених повік і марити там мирно наснагою палкою, де променів останніх йде золотий потік. 5 У передсмертнім сні гойднулась зірка, безшумний смерк легесенько надходить, я хворий і душа страждає гірко – страждає без повітря й прохолоди. Весна мене не грітиме щасливо, у сні тяжкому журно я ночую. Та, боже, ах, оглухну я можливо – нікого і ніщо вже не почую! 6 Мій день в плачу минає, і очі зі сльозами, замислений, печальний, в страху я і без сил, бо темний бог безмірно знов сипле над лісами на темний цвіт фіалок свій загадковий пил. День згасне. Звечоріє. Стемніє наді мною – ніч стомлена опустить розгорнуте крило і думою тяжкою, болючою, сумною, знов безсердечно зморщить вже зморщене чоло. І я в імлу заходу дивитимусь лякливо, і плакатиму гірко, полонений навік, бо десь далеко вмерла зоря ясна, тремтлива, і, може бути, з нею найкращий день мій зник. Мій день в плачу минає, і очі зі сльозами, замислений, печальний, в страху я і без сил, бо темний бог безмірно знов сипле над лісами на темний цвіт фіалок свій загадковий пил. 7 Докучний гніт і спрага непомірна тамують мої гімни і моління – в мені вмирає й родиться безмірно той плач, що з ним проходять покоління. І я горю, і гасну, і кріплюся, мов лицар в неминучості марнію, і плачу смертно, плачу і сміюся – і сміх мій повний смутку й безнадії. А піднімусь – земна печаль згинає, зір стомлений не може сліз тримати, і я немов тяжкі окови маю, котрі, здається, вже не розламати. 8 Коли фіалки стали в тьмі темнішими і день твій від скорботи почорнів, закрий ти свою душу перед іншими – в собі знайди утіху скорбних днів! Ти у безодні з темними стражданнями подовжуй свої муки і плачі! І в шумнім хорі з людськими риданнями із тугою своєю промовчи! Христо Ясенов Цикъл «Заключена душа» 1 Стои една старинна кула край морето през тъмни вечери и утрини прозрачни - и там ридай заключена душата и сърцето сред хладните стени и сводовете мрачни. А светло е, и греят вън пространства необятни, но зная аз, че няма кой вратата да отвори, защото бог захвърли ключовете златни на тъмното море сред водните простори. 2 Аз нямам дом, където бездомен да почина, ни пролетни градини в предутринна роса - и аз съм като странник без подслон и родина, и страдам под покрова на всички небеса. И страдам до умора, че ти си вечно с мене и тровиш всяка мисъл, и тровиш всеки блен, ти - сянка неразделна, невяра и съмнение, ти - вечната загадка на всеки минал ден. 3 Небето пак очи за сън притвори: звезди и нощ, и скръб, и самота... И викнал бих, но кой ще ми отвори, но кой ще чуй от мъртвите в света? И викнал бих, но страшно ми е мене, че тъмната пустиня няма слух. А по-добре е в жажда и съмнение да чезна тъй безропотен и глух. 4 И ти недей дохожда, царице непозната, ти - мълния и пролет, горение и плам: под тихото смирение на късната позлата аз искам да живея безропотен и сам. И ти недей дохожда сред сънните покои: аз искам да живея с притворени очи и мирно да сънувам желанията свои под златното сияние на късните лъчи. 5 В предсмъртен сън люлее се зората, безшумен здрач излеко вей и пада. Аз болен съм и сещам си душата - и сещам я без въздух и прохлада. И пролет мене нивга не полъхна, че в тежък сън нерадости сънувах. Но, боже, ах, да можех да заглъхна, и никого, и нищо да не чувах! 6 Денят ме отминава със сълзи на очите, замислен и печален, в предчувствия и страх че тъмен бог отново разсипва над горите на тъмни теменуги загадъчния прах. Денят ще свечерее. Над мене ще се стъмни, че морна нощ ще спусне разгърнато крило и мисли безотрадни, мъчителни и тъмни, отново ще набръчкат набръчкано чело. И плахо ще погледна на запада в мъглата, и горко ще заплача завинаги пленен, че нейде надалеко умряла е зората, а може би със нея най-хубавият ден. Денят ме отминава със сълзи на очите, замислен и печален, в предчувствия и страх че тъмен бог отново разсипва над горите на тъмни теменуги загадъчния прах. 7 Досаден гнет и непритворна жажда обсажда мойте химни и моления - и сякаш в мен умира и се ражда плачът на много, много поколения. И аз горя, и гасна, и живея, като затворен рицар в неизбежност - и плача смъртно, плача и се смея - и моят смях е пълен с безнадеждност. Издигна ли се - земна скръб ме трови, а морен взор сълзите не задържа - и аз усещам някакви окови, които сякаш няма да развържа. 8 Когато здрач прибули теменугите и твоят ден за скърби свечери, ти затвори душата си за другите и в себе си утеха намери! И в бездната на тъмните страдания разпъвай свойта мъка и плачи! Но в шумний хор на людските ридания ти своята нерадост премълчи! |