Б А Й К А

Журила Свиноматка Кабана:
«Чого ти всім постійно підтакаєш?
Чи свого слова в тебе вже нема,
Чи взагалі нічого ти не знаєш?
Ну помогли тобі завферми стать,
Але за те вже не лижи всім ноги!
Пора й про своїх поросяток дбать,
А не чекать від когось допомоги!»
На то їй каже в відповідь Кабан:
«А що я можу сам отут зробити?
До поросят зайду - такий там гам,
Що вже не радий і не хочу жити.
А ті два пси, що так допомогли,
Хоч і кордуплі, та усенько знають:
Коли лиш рохкать, а коли і злим
Прикинутись, як того забажають.
За те не дуже вже і так хотять -
Лишень корита наші об'єднати,
Щоби, коли у  мене їжі гать -
І їм могло з того перепадати.»
«Чи ти дурний, Кабане, вже зовсім?
У тебе мізків не хватало зроду!
Ти нині їх запустиш тільки в двір -
То завтра все вже винесуть з городу!
А годувати поросяток чим?
За то подумав, чи ти вже забувся?
Завферми нині - то ще дідько з ним,
А раптом привілегії скінчуться?»

Та не послухав слів отих Кабан
І зараз сам у лісі з тими псами,
Бо вигнав всіх Господар потім сам,
Як взнав, що роблять за його плечами.


Мораль проста: про своє вічно дбай!
Тоді й тобі стократ воно вернеться,
Бо як ти «друзів» та не пригощай -
А їм все мало із того здається!