Б А Й К А


Його привезли в неосяжні далі
На край землі й встромили у пісок,
Щоб екзотично тішив він надалі
І дарував опівдні холодок.
Поміж дубами голими без пробки,
Межи оливками і пальмами в парку,
Він так й завмер самотній, одинокий,
Зі смутком на зеленому листку.
Йому царівна-Пальма говорила:
«Та кинь ти, Клене, так журитись, мій!
Дивися, як тут тепло, як красиво!
Який чудовий голубий прибій!
Дивись, як сонце сходить спозаранку,
Як апельсини пахнуть у цвіту!
Захочеш - буду я тобі коханка,
А не захочеш - то й не підійду!
Дивись, як чистотою сяє місто,
Скільки людей на тебе, он, глядять!
Ну, перестань, коханий, в думах виснуть,
Проснися свіжим соком у гілках!
Ну що ти там у себе бачив вдома -
Терпкі морози, хуртовини, сніг?
А тут живеш, як в пазусі у Бога
І всі причуди Півдня - біля ніг!»
На те їй Клен у відповідь промовив:
«Що знаєш, Пальмо, ти про ті краї?
Там - благодать живущої вологи,
Там - дім мій! І серпанки вогнянні!
Там щедрі роси умивають зранку,
Там, літом, в різнобарв'ї ситих трав
Така краса, яку я доостанку
У своїм серці з болем приховав!
Там  холодно узимку, і тривожно
Та восени не жалують дощі,
Але, хіба цей край зрівняти можна?
Замовкни, Пальмо! Краще не бреши.
Тобі, можливо, тут і добре, сестро,
Хоч і сама тутешнею не є.
Я ж пригадаю як Калину пЕстив -
І туга моє серце обдає!»
Надулась гордовито Пальма-цяця,
Поправила корону угорі,
А Клен почав тихенько помирати
Від смутку в серці у чужім дворі.

Мораль така: Не милі райські далі,
Не тішить душу золото і шик,
Бо найтепліше місце  - в ріднім краї,
Де народився й виріс чоловік!