Я, обречённый жить в утратах,
в окно гляжу во все глаза:
там на распятьях - на оградах -
вороны воют в небеса.
Те крики уличные враньи
я в сердце чувствую своём...
Моей в них жизни умиранье -
терзанье злобным вороньём.
Упала буря из-за леса
на город пылью и песком
и чёрных птиц погром-завеса
смела безжалостным рывком,
а мне швырнула в буйном шквале
ничтожный стебель сорняка:
чтоб с ним взлетела по спирали
глухая дума бедняка!
Меня оставила ты, дума,
лежать подкидышем в пыли,
в восторгах праздничного шума
рыдать, покамест кобели
хромые плоти не учуют,
стащив в оврага черноту -
где сёстры сирые ночуют,
продав младую красоту -
и там, средь мусора и гнили,
оставят кости мои тлеть...
И на отвратной той могиле
вовек ракитам не шуметь.
Я, обречённый жить в утратах,
приник в отчаянье к окну:
там на распятьях - на оградах -
песок развесил пелену.


*** Тодось Осьмачка

MAY SOUL IS DARK

Я знов самотній і проклятий, -
схилився тяжко до вікна:
на мурах, ніби на розп'яттях,
ворони виють в небеса.
Їх чую крики ізнадвору
У серці зрадженім своїм...
Куди, куди втечу від горя,
від тих зловічних голосів?..
Упала буря із-за бору
на місто пилом і піском,
змела на вітер птицю чорну,
неначе пір'я під погром,
та й кинула мені зокола
малу стеблину пирію,
щоб завихрити з нею вгору
і думу змучену мою!
Мене ти, думо, залишила,
як невтишиме в сповитку,
перед парадними дверима
ридать без відгласу на брук,
аж доки пси криві почують
і не потягнуть у рови,
де мої сестри з сіл ночують,
що ласку, юність продали, -
і у помиях там і смітті
покинуть кості мої тліть...
Ніколи верби верховіттям
з полів не прийдуть їм шуміть.
Я знов самотній і проклятий -
схилився тяжко до вікна:
на мурах, ніби на розп'яттях,
з пилами буря умира.