НА МАЙДАНІ КОЛО… СЕРЦЯ

(БОЛЬОВІ ТОЧКИ ПУЛЬСАЦІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ)

Світ дав тріщину, і вона знову пройшла через серця поетів…
Ми ж, розкидані по всіх материках, багатьох мовах і партіях, так потребуємо пісні, що часом, як от і тепер, на зламі тисячоліть, втрачаємо здатність ідентифікувати свою пісню і чужу, ворожу для нашого гнізда й наших нащадків, відмовляємось від своєї пісні, а значить – і від своєї території, де наші предки хоронили в рідну, як материнська сльоза, земельку зерно – й молитовно чекали його колосистого воскресіння у насущному.
Нам би ще таку державу, як пісню, – і кожен третій наш поет мав би ту блискучу, як нафта, «нобелівку», яка, врешті, погодьмося, поетові від Всевишнього  потрібна так само, як сучасним українським мільйонерам наші з вами вірші.
Поет – чутливий, мов дерево Роду без кори (з корою – воїн), камертон, універсумом запрограмований виразник, провідник того етнічно-колективного підсвідомого у вертикалі часу й горизонталі простору.
Саме поетично-метафоричні вербалізовані матриці залишаються вузловими мітками на залізному, асфальтованому, трав’яному чи Чумацькому Шляхах того, нетутешнього, що називаємо душею, яку можна дарувати, яка суть, але яка, як і струм, невидима.
Лише свята відданість поезії як релігії уможливлює створення енергетично місткої пам’яті-легенди про себе, про покоління, про століття, епоху в універсальних координатах Всесвіту.

* * *
Погодьтеся, хто ще так легкозаймисто дав про наш час, вірніше – про безчасся, як геніальний (у молодості, 1918 рік), не зламаний ще Павло Тичина:

* * *
На майдані коло церкви
революція іде.

Революція?..
І – де?..
Адже направду– колиска від труни відрізняється лише характерним настроєм-настроєм орнаменту, який – якщо не Поезія – то що? То хто?
Так де ж і яка вона нині – наша красива колективна українська підсвідомість, музика болю, писана мудрими словами – Поезія?
Хіба серйозно говорити зараз про місце Її величності (Поезії) в контексті нашої культури, в загальноетнічному, тим більше загальнодержавному масштабі, коли на Майдані, поряд із тим Олександрійським стовпом, що за Павлом Загребельним уособлює стовпотворіння, маємо символ Маммони – Райффайзен Банк (зауважте – Райффайзен: пишеться з двома ФФ…) і то фатально символічно у приміщенні магазину «Поезія», в якому ще ми запекло стояли в чергах за книгами один одного, як теперішні інтернатівсько-інтернетні діти – за секондхендом у країні Базарії. Такий-от рай… і такий от ффайзен.
«Мудрий німець» уже не лише на Січі, але й у самому серці України «картопельку садить».
А поліський білявий школяр у потертих секондхендівських джинсах, пропахлий самогоном і самосадом – сіль нашої землі – запитує мене, земляка-поета: чи то правда, що, як пише Григорій Грабович, Шевченко був п’яницею, Леся Українка любила жінок, а не чоловіків… Франко був просто «хорим» чоловіком, а «Слово о полку Ігоревім», «Велесова книга», виявляється, написані тим же Джорджем Грабовичем десь років десять тому – в роки незалежності України.
«Не вчіть нас жить на батьківській землі!..» – як тут не погодитись із Борисом Олійником.
Наші книги поезій не доходять не то що до сіл, до районних центрів, до обласних… навіть у Києві… У той час, коли рак іншомовної попси пустив свої метастази до найтонших корінних духовних капілярів нації. То як і скільки маю пояснювати тим же білявим моїм землякам, органічним, як трава калган, майбутнім геніям нашого етносу, що все те не так просто. Що наші святині, наші пісні, легенди крім нас самих, які вміють також неприродно іконізувати їх, бонзувати, як і стягувати до неоміщанського «новоукраїнського» рівня, тонко й хитро убивають іще й бездушні окупанти то зі Сходу, то із Заходу, то з Півночі, то з Півдня, очищаючи глобально-ліберальну територію для розширення свого життєво-духовного, інформаційно-культурного простору.
А ми ж, поети найпоетичнішої нації у світі (у нас навіть голова Верховної Ради – Олександр Мороз – поет), сторожі її генетичного коду, тихенько пискляво тішачись виходові за власний кошт наших книжечок, які при смішних тиражах роздаровуємо одне одному, кумам і тещам, погідливо киваємо головами і погоджуємося: прогрес нарешті прийшов і до нас! Моголи, моголи…

* * *
Отож, в такому контексті бадьоро і весело звітувати про наші досягнення, наводячи різні статистичні дані з Інтернету про кількість українських поетичних книг і їх тиражі, погодьтеся, несерйозно, нешляхетно перед світом, який ще хоч на йоту поважає нас, може, навіть більше, ніж ми самі себе перед нащадками культурно деградуючої і фізично вимираючої нації. Врешті, література – категорія енергетично якісна, значеннєва, чуттєва, а не кількісна.
До речі, цьогорічну Нобелівську премію в галузі літератури мають наші близькі чорноморські сусіди – турок Орхан Памук, який нещодавно гостював у Києві, не так давно нобеліантом була полька Віслава Шимборська: як то кажуть, бомби падають поруч.
Та, чесно кажучи, не у тій ідеологічній «нобелівці» щастя, радше національний престиж.
Будемо сильною нацією, яка принаймні не займається самоїдством, – сильні світу цього самі прийдуть – і запропонують… подадуть.

* * *
А зараз, оскільки наш З’їзд – то варто означити наш стан, розмах крил наших Муз і Пегасів.
Тим більше, коли не так давно відійшли до предків такі поети як Микола Вінграновський, Тарас Мельничук, Іван Гнатюк, Валерій Ілля, Віктор Кордун, Микола Руденко, Володимир Забаштанський…
На те і з’їзд наш, чи як там у співочих птахів, – злет перед вирієм (чи після вирію?), щоби перев’язати рани, пом’янути полеглих, зважити порох у порохівницях.

— Хай чабан! — усі гукнули,—
за отамана буде.

Отамани нашої поезії, вони ж громадські діячі (дай Бог їм здоров'я) – Борис Олійник, Іван Драч, Дмитро Павличко, Роман Лубківський, Павло Мовчан… Степан Пушик… слава їхнім Музам, ще на Пегасах, активно друкуються, виступають, допомагають як можуть молодшим побратимам по перу: Борис Ілліч вибиванням для нас квартир у влади, Роман Мар'янович – коштів на перші і не тільки книги…
Окремо – у внутрішній еміграції, як у Чорнобильській зоні, Ліна Костенко.
Ченцями майбутніх богів, жерцями, що бережуть традиції і підтримують, високо-довге, як Дніпро, вогнище нашої поезії для дорослих, для дітей, дорослих дітей, є столичні, але світлоликі лірики Леонід Талалай, Ірина Жиленко, Володимир Базилевський, Любов Голота, Світлана Йовенко, Володимир Коломієць, Петро Засенко, Ганна Чубач, Дмитро Чередниченко, Анатолій Качан, Петро Перебийніс, Михайло Ткач…
Поряд із ними пісенні, корінні Михайло Шевченко, Микола Луків, Микола Сом, Дмитро Онкович, старійшина нашої літератури Олекса Ющенко, естрадний Юрій Рибчинський, лірично-іронічні Петро Осадчук та Ніна Гнатюк, лірично-драматичні Марія Влад та Мойсей Фішбейн, пастельний Олесь Лупій, модернові (аж страшно) «київські школярі» Святослав Вишенський, Микола Воробйов, нервово-язичеський Василь Рубан, репрезентанти експериментальної поезії – зоровики, паліндромники, футуристи та інші формалісти, штукарі в сенсі академічного розуміння поезії яко «штуки», перекладачі (нехай всякі «Европи» сховаються), серед яких Микола Мірошниченко, Анатолій Мойсієнко, Микола Луговик, визнані поети Наталка Поклад, Борис Чіп, Теодозія Зарівна, Михайло Сидоржевський, Олег Жупанський, Володимир Бровченко, Віктор Терен, Рауль Чілачава, Василь Клічак, Вадим Пепа, Микола Славинський, Тетяна Пишнюк, Надія Степула, Андрій Поляков, Василь Старун, Григорій Половинка, Леся Мовчун, Валентина Козак, Василь Кухта, Юрій Кібець, Галина Гай, Лідія Повх, Христина Кирита, Ярослав Сачко, Іса Абдурахманов…
Цей список можна продовжити… хоча устократ важливіше бути в Літературі, а не у списках…

Поезія – музика болю, красиво написана словами, коливання між звуком і смислом… ритуал дарування душі («дуенте» – за Лоркою).
Ніхто ще не дав вичерпного означення Її яко тонкоенергетичного явища, яке має справу, як і релігія, із підсвідомістю, надсвідомістю.
Та й не треба.
Та й не біда.
Про неї, Поезію, як і про любов, кохання просто «базарити» – справа невдячна і даремна.
Її відчуваєш...
Вона нібито ірраціональна, дефіцитна – як і поняття аристократизму. Але як нема на планеті найменшого етносу, племені без свого Бога в колективній душі, так нема його і без ритмічно розрідженої, як морський прибій, чи стиснутої, як ядро атома урану, вербалізованої матриці того, що називають піснею, якою не лише гомосапієнси, але й, наприклад, співочі птахи мітять свою територію. Бо хижі мітять кров’ю.
Ми, українці, очевидно, співочі… може, навіть занадто співочі.
Ми – плем’я поетів…
Ми свою історію проспівуємо.
Так тягнемо пісню, аж очі закриваємо у солодкій муці забуття, не помічаючи, що вже й пісня почасти не наша, а заморська, та й не пісня, а якась попсована попса.
Імена-знаки вищої філігранності української сучасної поезії – репрезентанти дещо молодшого покоління: Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Наталка Білоцерківець, Людмила Таран, Тарас Федюк, Оксана Забужко, Наталя Клименко, Іван Малкович, Микола Семенюк, Ігор Маленький, Тарас Унгурян, Андрій Охрімович, замучений нашим безчассям Атилла Могильний… щасливий своїм депутатством Володимир Цибулько… Знають свою справу бубабісти Олександр Ірванець, Віктор Неборак…
Це все поети так званого перехідного періоду, діти перебудови і учасники перших мітингових ейфорій за незалежність, за свободу…
Так і хочеться знову сказати тут нам усім тичинівське:

Прощавайте, ждіте волі,—
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло —
тільки прапори цвітуть…

За ними, поряд попереду молоді й серйозні: до біса дзвінкий, енергетично місткий Павло Вольвач, спадково-козацький Тарас Кремінь, цигансько-романтичний Сергій Пантюк… віртуозно-пружна Маріанна Кіяновська, барикадний Дмитро Корчинський (виявляється, незлецький поет), корчмарський пройдисвіт Роман Скиба, «отруєний голосом» Іван Андрусяк, «уманська дівчина» (за Василем Симоненком) Марина Павленко, театрально-вербальна Мар’яна Савка, дивовижно добрі, світлі Сергій і Тетяна Дзюби, гірка й пронизлива Наталка Фурса, останній неокласик Юрко Бедрик, скрипково-містична Олена Степаненко, органічна, як вітер, Тетяна Яков’юк, еротично-вибухові весталки Антоніна Цвид та Олеся Мудрак, «інтелектуальний коліївець» Сашко Хоменко, романтичний Олександр Довбуш, націонал-патріотичний Андрій Криштальський, козацько-трав’яна Марина Брацило… російськомовні (але наші) поети Василь Дробот, В’ячеслав Рассипаєв, Олександр Кабанов, Марина Муляр…
І зовсім молоді, як незалежність, красиві, двадцятидволітні, за якими майбутнє, дехто з них – діти смолоскипівських та гранословівських гнізд, дехто виріс незалежно ні від чого, ні від кого: Анна Багряна, Ольга Германова, Олеся Мамчич, Тетяна Винник, Катерина Єгорушкіна, Сергій Осока, Лілія Демидюк, Дмитро Лазуткін, Данило Кубай, Вікторія Осташ, Вікторія Каневська, Павло Коробчук, Ірина Цілик, Наталя Чибісова, Ярослава Шекера… три крапки. Дай Бог їм витримати випробування часом і простором на вітрах історії.
Як там у Тичини далі, до них, до нас усіх:

На майдані коло церкви
посмутились матері:
та світи ж ти їм дорогу,
ясен місяць угорі!

Не забуваємо, звичайно, і давніх наших пілігримів із власної волі чи з волі долі, серед яких Віра Вовк, Богдан Рубчак, Яр Славутич, Емма Андієвська, Ігор Качуровський, Марія Ревакович, тих, що живуть за морями-океанами і видають ностальгійні книги віршів, недавно: Оксана Пахльовська, Марія Шунь, Володимир Олейко, Тарас Девдюк, Ярослава Бабич, Оксана Максимчук…
Шануємо хоч добрим словом, згадкою поетів, які пустили коріння не в столиці, але не є провінційними, бо ж «Провінція – то не села! То там, де нема повстань!» (І.П.), а є справжніми, національними, іменами всеукраїнського, а то й всесвітового духовного розкрилля. Адже, погодьтеся: провінційною може бути лише політична влада. Культура – або ж всесвітня, або ж відсутня.
Отож, серед репрезентантів української національної поезії сьогодні на Сході й Заході, Півночі та Півдні, Південному Сході та Північному Заході згадую лауреатів Шевченківської премії Петра Скунця, Дмитра Кременя, Степана Сапеляка, Ігоря Калинця, поета-«афганця» Василя Слапчука, Анатолія Кичинського, а також крилато-корінного Григорія Лютого, класичного Миколу Петренка, благородного Богдана Стельмаха, неповторних Марію Людкевич та Ларису Лишу, Романа Кудлика, Богдана Чепурка, Романа Вархола, Оксану Лозову, Богдана Смоляка, Віктора Палинського, Ліліану Косановську, Анатолія Бортняка, Юрія Сегеду, мого дядька Йосипа Струцюка та друга Віктора Вербича, Івана Чернецького, Лесю Степовичку, Віталія Старченка, Миколу Ткача, Олександра Ярового, Віктора Романюка, Василя Врублевського, Віктора Лазарука та Мирослава Лазарука, Василя Гея, Антоніну Листопад, Олексу Різниченка, Михайла Шевченка, Степана Бабія та Анатолія Криловця, Богдана Бастюка та Михайла Левицького, Анатолія Перерву, В’ячеслава Романовського, Миколу Федунця, Тамару Севернюк, Станіслава Реп’яха… Едуарда Абрамова, Ларису Афанасьєву, Михайла Вишняка, Віктора Інгерова, Адиле Емірову…
Більшість із них недооцінені насамперед через їхню шляхетність. Надіюся, що останні, тим більше не названі із цієї трибуни, таки стануть колись першими.
Кого забув згадати, не користі ради, а токмо через ліричну пам’ять і встановлений Секретаріатом регламент, вибачте тричі… Про всіх поетів і про всі їхні книги дивіться новий Довідник Спілки письменників, бо все одно суб’єктивно перераховуватиму тих поетес, із якими цілувався, і тих поетів, із якими пив чарку… чаю. Інші імена цілими братськими обоймами називав в оглядах, що друкувалися в «Літературній Україні» за 26 січня, 22 та 29 червня цього року.
Врешті, під час перерви можете підійти до мене – і ми впишемо Ваше класичне прізвище у контекст мого виступу перед тим, як віддати його до друку, адже читаю і так удвічі скорочений варіант.
Як багато і добре для пропаганди поетичної творчості своїх колег по перу роблять прекрасні поети, журналісти Світлана Короненко (радіоканал «Культура»), Станіслав Шевченко, Василь Довжик! редактори мистецько-художніх журналів, серед яких «Київ», «Кур’єр Кривбасу», «Дніпро» «Березіль», «Вітчизна», «Дзвін», «Сучасність», «Київська Русь», «Книжник Рев’ю!» (головний редактор Костянтин Родик)… із яких більш-менш серйозні гонорари, наскільки я знаю, платить лише журнал «Київ» (слава редактору Віктору Баранову!), місцеві теле- і радіостанції, упорядники антологій та збірників, як-от Василь Рубан: «Українська література сьогодні», керівники літературних студій, серед яких великі, ще належно неоцінені поети ті ж Дмитро Чередниченко, Йосип Струцюк.
Щойно вийшла друком упорядкована Дем’яном Григорашем та Ігорем Павлюком антологія віршів різнонаціональних поетів українською мовою, які загинули на фронтах Великої вітчизняної війни. Свята антологія.
У масових газетах і на центральних каналах зараз, як Ви знаєте, такий попит на поетів і поезію, що не доступишся… У модних естрадних співаків наша поезія, як правило, також «нарозхват»…
Як казав легендарний герой Ільфа і Петрова, «ми чужі на цьому святі життя».
З’явилися, як жовті поганки, відверто ворожі нашій поезії періодичні видання. Але про це окрема серйозна розмова.
Честь і хвала поетам – головам обласних організацій НСПУ (сам поет, знаю, як обтяжно займатися організаційною буденщиною), серед яких, окрім уже названих, Володимир Рабенчук, Ніна Горик, Станіслав Жуковський, Марія Якубовька, Андрій Медведенко, В’ячеслав Качурін, Генадій Щипківський, Олена Гаран, Олександр Вертіль, Іван Перепеляк, Василь Загороднюк, Григорій Білоус, Віталій Колодій.
Вдячність від імені усіх поетів організаторам Всеукраїнських фестивалів поезії, таким як Микола Кротенко (він же креатор сайту http://poezia.org), засновник сайту столичної поезії http://www.virshi.kiev.ua і також організатор фестивалів Микола Підгорний, як і креаторам інших відомих поетичних інтернет-сайтів, критикам, літературознавцям, які досліджують сучасну українську поезію, серед яких той же Володимир Базилевський, Ярослав Голобородько, Ігор Бондар-Терещенко, Анна Біла, Євген Баран, Петро Іванишин, Ігор Ольшевський, Олександр Гордон, Марія Якубовська, Олена Логвиненко… таким поетам-перекладачам як Анатоль Перепадя, Анна-Галя Горбач, …
Окрема подяка і щирий поклін від імені українських поетів усіх поколінь Володимирові Родіоновичу Коломійцю – ентузіасту-упоряднику унікальної антології-хрестоматії української поезії у трьох книгах від маловідомого фольклору до наших днів: «Небо України», «Українське диво», «Слово заповітне». Дві перші книги уже вийшли друком, остання готується.
Зайве нагадувати, що Великої поезії не буває без великих жертв, без великих Особистостей, Героя нашого часу, якого наша поезія шукає у дружбі із прозою, драматургією, публіцистикою.
А поза тим, що каже про нас ще молодий Павло Тичина:

На майдані пил спадає.
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч.

Та поки що на Майдані коло серця… Райффайзен Банк.


Ігор Павлюк