укр       рус
Авторов: 413, произведений: 42351, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Распечатать материал
Опубликовано: 2018.03.16


Євген Баран

Від “Фараметликів” до “дьондят”, або Різдво Кузана


Кузан & Кузанова = іршавській долготі.

Якщо такого географічного виміру немає, то ми його відкриваємо.

Я не бачив Кузана в Ірпені 1995-го. Ще ’го там не було. В Ірпені 1997-го вже був міт про Василя. Бачив образ, але не цікавився тінню. Тепер знаю тінь, яка набула обрисів образу, і чую образ, який розкидає власну тінь.

Це не буде традиційний огляд літературної творчости. Це буде спроба розглянути Постать окремо від її Тіні.

Коли ми зійшлися з Кузаном, - мені важко сказати. Хто кого вичислив, - не беруся коментувати. Але в 2012-му, коли вперше літератори збиралися на Говерлу, протестуючи проти Закону „ Ка-Ка“, чомусь я вже зателефонував до Василя, і він погодився приїхати. Правда, тоді Василь на Говерлу не піднявся, бо мав на 24-е чергове весілє, але інформація, що закарпатський писатель покорив Говерлу таки була оприлюднена. З того часу ми ходимо на Говерлу, а зійшовши – танцюємо від радости буття. Один з таких наших „ танців “ перед входом у ліс на базу „ Заросляк“ зафіксовано на приватному відео.

Василь є поетом-ліриком, що підтверджує і „ крайня “ видана поетична збірка „ Різдво метелика“ ( Золота пектораль, 2018). Це вже навіть не фантазії. Се пожиттєвий діагноз. Що тут далося взнаки і чия кров – батька-іршавця чи мами-іскростенянки (генетичної древлянки) з польсько-німецькою кров’ю, - сказати не беруся. Писав з другої кляси, потім повернувся у клясі дев’ятій. А після школи його навернуло в „ колибєль руской революціі “, де він знову звертається до написання віршів, але вже російською мовою, - наше покоління, навіть галичани і закарпатців, - хибувало на оце захоплення „ совітсько-кацапським “ поетичним мовним контекстом (проплачене москвофільство і русинство „ відригується “ й понині), аж Степан Жупанин напоумив його повернутися до написання віршів українською. Не русинською. Бо його збірку 2018 року „ Дьондята“ (намистини), де редактором виступає вигоднянська правовірна галичанка Тетяна П’янкова, я сприймаю за пародію на виноградівського гумориста-фігляра Михайла Чухрана. Або ж це привід для розмови про закарпатський сєпаратізм. Жартую, звичайно, але сі творіння сприймаю яко експеримент і пробу витворити кузанівський діялєкт. А „ кузамова “ існує вже й без цього експерименту. Тут, безперечно, взірцевим залишається все-таки Петро Мідянка зі своєю дивно-екзотичною назвою поетичної збірки « Фараметлики» (1994).

Серед тих багатьох книжок, які написав Василь Кузан, а він їх видає від 1996 року: (збірка „ Загублене мовчання“ з передмовою Олеся Лупія), я би відзначив „ Смерековий камінь“ (2011), „ 12:12:12“ (2012), „ Сингулярність“ (2016). Ще Василь себе пробував як критик, хоча просить не називати ці книжки літературно-критичними („ Віаґра для поета“, 2006; „ Книжка як жінка“, 2008); драматург („ Тінь перемоги“, 2014); сонетяр („ Все по 14 копійок, або Сонетний двір“, 2014); прозаїк („ Експрес-наречений“, 2016) і, звичайно,  пісняр („ Золото Карпат“, 2003).

        У „ Смерековому камені“ Василь спробував, - і незле, скажу я Вам, - вийти за межі чистої лірики у простір чистого Слова. Ці замальовки, нариси, поезії в прозі, авторські одкровення, - називайте їх, як вмієте, - але вони читаються, як дихається: вільно, легко, широко:

„ Життя минає… У цьому невиліковно хворому світі ще так багато хочеться зробити. Хоча б піднятися на оцю скелю, на цю вершину. І на он ту. І на ту, що ген далеко визирає з-поза старих дерев і так неповторно височіє над суєтою суєт. А ще є та, що так по-царськи величається Тронним каменем, і є та, що люди прозвали її Зубом, а ще є стрімка і висока як смерека, неприступна, як Бронецький замок, чи як Невицький замок, що його зміг зруйнувати тільки час. Вона так і називається: Смерековий Камінь. Але її, ту скелю, звідси не видно. І не видно хіба тільки її? Ще так багато непідкорених вершин, ще так багато бажань і сила ще нуртує у жилах, і бажання б’ється в серці, і нових звершень прагне душа. Особливо в такі хвилини, як оця. Коли лежиш під скелею і занурюєш мрії в безодню неба, і п’єш натхнення з криниці вічності “ (із книжки „ Смерековий камінь“).

„ 12:12:12“ – книга поетичного вибраного, книга-експеримент. У ній маємо 12 авторів, кожен з яких вибрав свої 12 поетичних творів Василя Кузана. Починає се дійство Дмитро Кремінь, а завершує Валентин Кузан. Серед цієї „ кузанової “ дванадцяти є також  Євген Баран. Особливість полягає в тому, що, фактично, жоден із дванадцяти авторів не повторився у виборі своїх віршів. Лише у мене й Креміня є повтор вірша: „ Під ключем до вирію“:

„ Під ключем до вирію зустрілися…

Жовтих вулиць вишуканий дим

Граючись, ховав твоє обличчя

В сяйво згадок. В золото. Один



Я стояв у натовпі строкатому

Слухав шурхіт підошов і шин

Дивлячись, як мрії листям сиплються,

Під колеса буднів і машин.



Ці думки і настрої непрошені…

Я тебе усе життя шукав…

Серце повернуло вже до осені,

А в думках купається весна “.



Так, скажете, нічого особливо нема. Лагідність, елегійність, мелодійність. Це і є Василь Кузан. Там, де він безпосередній і відкритий (колись Кузан писав, що інколи порівнює себе з дитиною: „ Хочеться бути таким же щирим і безпосереднім, як тоді. Але… Життя псує нас, хоча ми прагнемо до самовдосконалення. Парадокс, панове присяжні засідателі “). Поет справжній – не дається побуту, просто поет – має мужність визнати власну поразку.

А тепер дозволю собі самоцитування: „ У поезіях Василя Кузана вживаються ліризм з екзистенційним спогляданням, еротизм із соціальними картинками. Його поетична фраза проста, десь аж прозаїчна, і легка, наспівна. Ліричний герой закоханий і романтичний, водночас якось по-чоловічому вуглуватий. […]. Картини його віршів універсальні і вгадувані. Це такий собі варіант пастельного малюнка, який не стільки відтворює конкретний ландшафт, скільки передає настрій, почуття ліричного героя “. Навіть тоді, коли Кузан говорить про речі драматичні, а то й трагедійні („ Поети вмирають часто“), все одно це сприймається легко, нагадуючи дивовижно невагому гру („ Поетові краще не женитись“). А все від отієї легкості буття і писання („ Мені пишеться легко, хоча і не багато “). Про кількість можна сперечатися, особливо тепер, коли Муза кузанова вільна і його носить Україною, мов перекотиполе.

Книжка „ Сингулярність“ (2016), дала нам іншого Кузана – його ліризм, його драматизм набуває майже шекспіровського звучання. А ліричний герой Кузанової поезії у своїх світоглядних пошуках уподібнюється до данського принца з його сакральним риторичним запитанням:

„ Бути? Не бути… Набуте в дорозі

Муляє плечі, тягне у розпач…

Плаче печальними мріями розум

Пекло душі поглинає нас.

Повінь

Ні, не весни, а набутих невтілень

Тілу не дасть відпочити допоки

Мучити будуть вчорашні провини,

Винними ріками витече кров з нас “.



Від подібних думок ліричний герой втікає, аби забутися і плисти у відомому бітлівському „ жовтому човні “:



„ В моєму віці сорому нема.

Немає слів «романтика» і «сповідь».

Тепер у мене світла голова,

І сам уже не знаю, що на споді.

Забув усе. Забув і слава Богу “.



Можна говорити багато про Василя Кузана.  Він вийшов за межі літпроцесуальних розмов, ставши сьогодні майже літературним персонажем, таким як Матрос Папай чи Остап Бендер. Не випадково, в « Експрес-нареченому» Кузан вводить себе ж у сюжет цієї банально-комічної історії, яка дивним чином тримається в пам’яті після десятка подібних прочитаних історій: „ Вчора я говорив з цімбором Василем. З поетом нашим. Він фотографує весілля і старостує в Довгому сьогодні. То я думаю… Він мені часто говорить про числа. І вчора сказав… Він же математик. У нього є щасливі числа, щасливі дати… Пам’ятаєш, у себе на творчому вечорі в «Аркаді» він розповідав, що 13 приносить йому удачу “.

Але не це головне в розмові про Василя Кузана. Головне інше. „ Над цією землею потрібно літати. Літати, щоб навіть не торкатися своїми ногами її ніжної незайманої поверхні, її святої і чарівної суті, її вишуканої автентичної первісної неповторності.[…].

        А тут помисли мусять бути чистими. Тут у тебе неодмінно повинні бути крила, щоб розбігтися, як той юний хлопчик, що напився життєдайного молока і безтурботно бігає поміж скелями, розігнатися так, щоб відштовхнутися від найвищої скелі і закружляти над Зачарованою Долиною, над усім Зачарованим Краєм, над усією цією неповторністю – над стрімкими Іршавкою і Синявкою, над Синяком і Бужорою, над кришталевими водами легендарної і оспіваної Боржави, над захованими у цій неповторності мальовничими селами, над глибоко зануреними у земні проблеми людьми, над рідною Іршавщиною, що на маргінесі цивілізацій намагається вижити і привернути до себе хоч на дещицю більше Божої ласки і людської уваги “.

Головне, аби в читачів склалося повне уявлення про сей іршавсько-український світ, в якому є село Довге, а в цьому селі живе велика родина Кузанів, з якої він вилетів і ніяк не наважиться повернутися: „ Але це мрії, уява, фантазія, а реальність – це мій політ. Він триває. Крила дужі ловлять потоки повітря і піднімають ще вище. […].

        Отак непомітно наближаєшся до Бога. Але навіть крила, навіть оцей політ, навіть сотні і тисячі молитов не зможуть наблизити тебе до Всевишнього настільки, як є наближеними до нього ці люди, люди, які живуть тут, у цих горах, між цими скелями, кохаються у Зачарованій Долині, під охороною пралісу, у щедрих і щирих обіймах матінки природи. Бо хто може бути ближчим до Бога ніж ці люди, що тримаючи ключі від раю блукають у порожнечі, що маючи неземне щастя шукають земного, що часто міняють віру на знання, яке потім виявляється маною? “.

        Щось би додати до цих дивно-журливих виповідань. Хіба що єдине: „ Я тобі заздрю. Ти можеш усе // Просто забути… “. Ювілейно-печальне, Василю, але ще наше і ще живе.



Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.


Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2021 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании