укр       рус
Авторов: 413, произведений: 42351, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Распечатать материал
Опубликовано: 2018.02.23


Сергій Федака

ВЕСНЯНА СУВ’ЯЗЬ РІДНИХ СЛІВ


Автор даної передмови не знав цього іршавського слівця – “дьондята”, тобто намистинки. Воно напрочуд органічне, суголосне тому, що позначає. Більш відоме слово “пацьорки” (його знає навіть мій комп’ютер, тому не підкреслює) дещо колючіше. А от дьондята зразу асоціюються саме із тим, що вони покликані підкреслювати, до чого привертати увагу – із жіночими грудьми. Подібні відкриття очікують читача тут буквально на кожній сторінці.
Закарпатська поезія вийшла із фольклору. І у нього вона врешті-решт повертається. Українська поезія на Закарпатті давніша від сучасної української літературної мови, котра уперше була кодифікована Собором руських вчених у Львові під час славетної “весни народів” 1848 р. Утім навіть після того чимало наших письменників продовжували творити діалектом власної місцевості. Літературна мова фактично стала панівною в літературі в ході політики українізації 1920-х років, зусиллями митців “розстріляного відродження” та їхніх колег на тогочасних західноукраїнських землях. На Закарпатті першу збірку віршів сучасною українською літературною мовою «Квіти з терням” видав 1923 р. Василь Гренджа-Донський. До того закарпатські українці творили переважно діалектом – упродовж усього ХІХ і початку ХХ ст.  
Не кажемо вже про давніші віки, коли саме діалектом складалися пісні і в опришківському Карпатському краї, і на козацькій Наддніпрянщині. Деякі з них побутуючи аж до наших днів, врешті-решт набули цілком літературної форми, в якій фігурують у сучасних співаниках. Проте їх кілька тисяч. Усіх же українських пісень, за досить приблизною оцінкою фольклористів, щось із півмільйона. Більшість їх так і зберігає свою первісну діалектну форму, та все одно час від часу стають загальнонародними, більш того – знаними на весь світ, як то сталося кілька літ тому із лемківською піснею “Пливе кача по Тисині”. Фольклорна і діалектна стихія виявляються нероздільними.
Так само яскраво це виявилося у наших ранніх поетів Василя Довговича (1783–1849) і Олександра Духновича (1803-1865). Наш перший академік (член-кореспондент Будапештської академії наук) В.Довгович багато писав літературними мовами (латинською і угорською), але врешті-решт наважився спробувати себе і в рідній бесіді. А що вона ще не мала літературної форми, то писав діалектом. Шкода, що то було тільки кілька віршів, проте із них струменіла жива стихія народного мовлення, тому вони сприймаються так само свіжо, навіть через два століття після того, як були зафіксовані автором на папері суворого холерного 1830-го року (тої самої осені, яку О.Пушкін провів у Болдіні). О.Духнович пішов трохи далі, хоч і не в той бік. Він теж писав латиною і угорською, потім долучився до творення літературної мови, в основі якої лежала не стихія народного мовлення, а синтез церковнослов’янської і тогочасної російської з доданням місцевих говірок. Це штучне язичіє не прижилося, хоча ним пробували писати десятки патріотів обабіч Карпат. Натомість кілька зразків, написаних О.Духновичем саме діалектом, і зараз звучать цілком свіжо. Відтак ці стежки торувало це кількадесят наших поетів, своєрідний проміжний підсумок цієї традиції підвів Федір Потушняк (1910-1960), чиє ім’я  зараз носять обласна бібліотека і обласна літературна премія.      
Те що Василь Кузан врешті-решт звернувся до верифікації рідною іршавською говіркою, глибоко закономірно. Адже Іршавщина – головний осередок пісенності і самогоноваріння на Закарпатті. Саме з цього району фольклорист Іван Хланта  зібрав чи не найбільше народних пісень, видавши їх двома 800-сторінковими томами, причому один з них містить пісні лишень одного села – Арданова. Хоча сам фольклорист переконаний, що подібні цар-книги можна видати геть про усі 13 районів Закарпаття і про добру половину наших 577 сіл. Василеве село Довге не менш пісенне, ніж Арданово. Саме тут жив і похований видатний піснетворець Михайло Машкін (1926 - 1971), автор неофіційного гімну Закарпаття “Верховино,мати моя”. Коли вже виходець з Дніпропетровщини опанував довжанську  бесіду, то аборигенові тим паче годилося би бодай спробувати римувати нею.      
У ХІХ – на поч. ХХ ст. писання діалектом було фішкою багатьох знаних письменників, які вже зробили собі ім’я видатними творами літературною мовою. Чи не найвідоміший подібний феномен – ферлібри у Франції, яких очолював нобелівський лауреат  Фредерік Містраль. У сучасній Україні рух, подібний до ферлібрів,  навряд чи можливий. З діалектами української мови упродовж буремного ХХ ст. сталося приблизно те саме, що і з мешканцями наших лісів, степів і водойм – хто у Червоній книзі, хто у заповідних резерватах, а хто взагалі – лише у пам’яті народній. Найкраще діалектна стихія збереглася якраз на Закарпатті – і в силу наших географічних особливостей, і в силу того, що цей край пізніше від інших українських регіонів потрапив під прес тоталітаризму. Не дивно, що саме закарпатський академік Василь Німчук пару років тому заснував в Ужгороді “Товариство шанувальників говорів української мови”.    
Прабатьківську говірку на Закарпатті справді шанують, бо й є за що. Хоча люблять не за щось, а всупереч усьому. Тому діалектом писало і пише чимало наших поетів і прозаїків. Закарпатський Містраль – Петро Мідянка – став лауреатом Шевченківської премії. Інший наш Шевченківський лауреат Мирослав Дочинець теж насичує власні романи великою кількістю діалектизмів. Їх смисл зазвичай зрозумілий з контексту, натомість вони роблять мовну тканину твору ущерть колоритною, сповненою пахощами гірського різнотрав’я. Дмитро Кешеля створив цілий ряд персонажів-масок, ще за радянської доби його діалектизми заучували читачі від Сяну до Дону. Іван Петровцій, талановитий поет і ще талановитіший скандаліст, повернув до життя десятки і сотні, здавалося би, безнадійно забутих слів. Павло Чучка-молодший, син видатного діалектолога і сам кандидат філологічних наук, підніс говірку одного села (Баранинці під Ужгородом) і зробив її відомою по цілій Україні, випустив першу аудіо-книжку нашою бесідою. Його традицію гідно продовжив Михайло Чухран – сміхотворець крізь сльози, творець цілого гумористичного епосу. Руслан Пищальник несподівано через півстоліття підхопив ліричну естафету від Ф.Потушняка, проте ніс її не надто довго. Зате виконані Дмитром Ситарем переклади понад сотні шедеврів С.Єсеніна переконливо довели, що для закарпатського діалекту немає нездоланних рубежів, він годиться і для гумору, і для епіки, і для найтоншої лірики. Чимало гуцульської лексики у наскрізь патріотичній поезії Василя Кухти. На жаль, у короткій передмові неможливо назвати майже сотню закарпатських авторів, що пишуть “по-нашому”. То ж ми згадали тільки тих, хто найбільше перегукується із темами, образами і мотивами саме цієї книжки.    
Василь Кузан робить це по-своєму, творячи мікс із архаїки, поп-арту, фольк-року і просто стьобу. Це такий собі закарпатський абсент, настояний на зелах Боржавських полонин, витриманий упродовж довгих років тамадування поета на закарпатських весіллях. Коли авторові цих рядків стукнуло сорок, Василь запитав у мене, чи відчуваю я кризу середнього віку. Я тоді тільки здивовано глипнув на нього. Натомість Василь, як натура поетична, значно емоційніше ставиться до плину часу, до його психологічного забарвлення, аніж навіть професійний історик. Більшість віршів у цій книжці – саме про вітер часу, який куйовдить волосся, про ритм життя, про годинник всередині нашого організму, оту міну сповільненої дії, що колись обов’язково вибухне, а поки – бадьорить, надихає, примушує не дрімати.    
Ще один наскрізний образ збірки – це батьківська хата, найзагадковіше для кожного місце на планеті, куди можна повертатися вічно – навіть якщо вона вже тільки у твоєму серці. Вона – той альпіністський карабін, що зчіплює тебе з цілим світом, дозволяє заглядати й у безодню, яка шкіриться на тебе, і на вершини, де ти обов’язково будеш. Базовий хронотоп отчої хати породжує усі наступні, що супроводжують нас ціле життя, дозволяючи пізнати увесь світ, але лишитися собою.  
Дана книжка – повернення у дитинство, у неминаючу карнавальну круговерть, що тоді панувала. Чоловіки не дорослішають, тільки з часом сивіють. В.Кузан як дипломований математик доводить цю теорему по-своєму. Він володіє рідкісним даром дивитися на все хлопчачим поглядом, ніби кожну річ бачить уперше. Результат – віршована казка про Маленького Принца  з закарпатської глибинки. Тексти – про те, що вічно з тобою, бо воно і складає твоє Я.  Як би ти не запускав його бумерангом у довкілля, воно все одно повертається – навіть якщо і збиває щось по дорозі. Поезії про природу, яку любиш навіть після всього, що вона з тобою зробила. Це втілення іронії, котре дозволяє триматися на плаву навіть тоді, коли давно би мав піти на дно. Та іронія, якою сповнена рідна говірка.
Бо на Закарпатті українська мова повнокровно живе, функціонує, розвивається  в обох  основних формах, не кажучи вже про неосновні – різні соціальні арго, сленги тощо, котрих теж не бракує. Послуговуючись образом М.Пришвіна, скажемо, що ми справді край неляканих птахів, котрих годуємо з руки, а вони сідають нам на плечі, цвірінчать у кого між рядків, а у кого і в самих рядках.  
Літературна мова – це діалект, захищений армією і флотом. Звичайно, не тільки ними, а ще й законодавством, адміністративною практикою, медіа, освітою і професійною культурною індустрією. Радує, що останніми роками цей захист стає усе міцнішим, а головне – максимально креативним. Натомість діалект захищено потужним фольклором, незнищенною базарною стихією, усією рустикальною атмосферою нашої найбільш сільської області України і... поетами. Нова книжка В.Кузана – одне зі свідчень цього.    

Сергій Федака,
доктор історичних наук,
член Національної спілки письменників України і
Національної спілки краєзнавців України.  



Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.


Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2021 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании