укр       рус
Авторов: 413, произведений: 42351, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Распечатать материал
Опубликовано: 2017.04.08


Фарина Ігор

Йокнапатофа Василя Кузана



Кузан Василь. Експрес-наречений. Роман, – К.:Україський Пріоритет. 2016. – 272с.

Тих, хто подумав, що літературний критик вирішив якимось чином поставити поряд українського і класика американського красного письменства, прошу заспокоїтися. Не маю такого наміру. Вже хоча б тому, що творчі методи обох письменників є такими різними.
Але про вигадану Йокнапатофу все ж подумалося. Адже роман «Експрес-наречений» дає можливість ще раз порозмірковувати над важливістю знайдення точного балансування між реальністю і вимислом у художньому творі. Розумію, звісно, що тут є чимало підводних рифів, які утримують хід думання, але гадаю: існування певних складнощів не може бути завадою.
Саме про це, перш за все, думалося, коли брався за перо. Отже, є підстави стверджувати, що автор вирішив досягти бажаного для себе певного позитивного ефекту за рахунок провокативності. Не будемо заперечувати, що очевидність владно стукає у двері. Та не бачу потреби відмовлятися від співставлення. Бо у порівнянні істина пізнається ліпше. Що і хто там не казав би.
Чомусь впевнений, що письменник сам погодиться зі мною. Фолкнер є Фолкнером, а Кузан – Кузаном. В американця маємо нафантазовану ним Йокнапатофу, яка так багато нагадує події в рідному йому Нью-Олбані штату Місісіпі, а в українця – закарпатське село з нинішніми реаліями. Але, промовивши про це, все ж зауважу, що не варто з цього робити якісь висновки.
Ніхто (навіть сам письмак!) ще не знає, куди занесе політ роздумувань. А у випадку з Вільямом Фолкнером вже все ясно. Через часовимірність. Але є (як на мене) один момент, який неможливо оминути. Проза американця, образно мовлячи, крутилася навколо вигаданої ним Йокнапатофи, а український письменник (уродженець Закарпаття) зосередив свою увагу
навколо однієї події з життя гірського населеного пункту. Різниця? Так! Та існує і те, що є спільним. Ідеться про принцип ментальності. У кожному випадку він свідчить про неоднаковість. Просто не можуть герої творів чинити по-іншому, бо поведінка закладена у генах, супроти яких не попреш. Й тут мені не дає спокою одна думка: в обох випадках усе подано через призму національних традицій. Укупі з врахуванням часових особливостей. Дивлюся на це зі своєї дзвіниці і вкотре упевнююся в необхідності такої акцентації.
Нерідко говоримо, що рідному письменству пора сміливіше виходити і на світові обшири. Але мусимо врешті-решт зрозуміти: ніхто там не чекає наших прозових і поетичних текстів з ознаками космополітизму. Птиці з ознаками рідності (і не тільки географічними) повинні кружляти у них і не почувати себе чужими у небі слів.
Етнографічність? Та навіщо робити з неї опудало для залякування. Адже дійшло вже до того, що нам радять не помічати її в поляка Болеслава Пруста, француза Гюстава Флобера, японця Кобо Абе чи того ж Вільяма Фолкнера. Зрештою, маємо і рідний досвід. Висвітлення питань неповторності козацьких змагів за волю характерна для Панька Куліша, Богдана Лепкого, Миколи Вінграновського. Але і «Чорна рада», і «Мазепа», і «Наливайко» – відсвіти територій та часів, в яких жили автори. Але хіба не через етнічне «сито» слід просівати сприймання прози Василя Стефаника, Гната Хоткевича, Федора Потушняка. І справа полягає не лише у використанні тих чи інших елементів, хоч проблема авторського мовлення є дуже цікавою. (З літературознавчої точки зору вона, безумовно, потребує доторків і вони в майбутньому неодмінно будуть зроблені. Але це – тема окремої розмови.)
Допоки уява читачів перетравлює запитання, поставлене у попередніх абзацах, підемо далі. Поговоримо про творчу манеру. Хоча, звісно, може виникнути запитання: чи не зарано балакати про неї? Мовляв, «Експрес-Наречений» – дебют автора у цій літературній формі. Це так. Але водночас Василь Кузан не належить до новачків у жанрі прози, бо вже має у своєму активі книги, де є оповідання. Та й стою на думці, що навіть один оприлюднений твір може стати спонукою для вираження розмислів про манеру письмака та її особливості. Будьмо відвертими: тут туго переплітаються очікування автора на таку бесіду і намагання критика по-своєму зорієнтувати читачів, які потерпають від недолугості політики книгорозповсюдження.
Але це – узагальненні твердження. Звернемося до конкретики. Письменник (за образним висловлюванням Джона Фаулза) порпається у реальному житті і в реальності взагалі. Але говорити про серйозний роман у класичному вимірі балакунам не варто. Це – фікція! «Експрес-наречений» руйнує ряд усталених світосприймань. З одного боку, ніби й маємо сюжет неповторності людських характерів, напругу дії. А з другого – очевидне і приховане нехтування класичними жанровими особливостями. Скажімо, прозаїк яскравість змалювання доль людей замінює прямолобною констатацією чи якоюсь констатацією усього в карикатурному вигляді. Примара творчої невдачі загрожує стати реальністю? Можна так подумати. Але особисто переймаюся іншим. Чи не можна оту фіксацію назвати реакцією письменника на те, що маємо сьогодні? А чому б і ні? Тим паче, що роман сам дає підстави так думати. Згадаю хоча про б наступне. У романі не зустрінемо жодного цікавого пейзажного опису. Але чи потрібні вони, коли персонажі зациклені на власних переживаннях і краса природи для них є зайвою? Або таке. У творі нерідко згадується жіноче заробітчанство на чужині. Недавно в одного поета прочитав щемливий вірш про танці чоловічих пар на сільському весіллі, які зумовлені фінансовими негараздами. Тривожний сигнал. Як і грошовий погляд Марії Петрівни (матері головної героїні) на ті чи інші речі. Коли натякнути, що ментальність звичайної сільської жінки уже зазнає ударів від євро чи доларів зарібків, то плакати хочеться. Втрачається потужний пласт нашого мислення.
Добре, що письменник завуальовано говорить про це, бо відриті іньєктиви не діють. Правда, іноді починає здаватися, що прозаїк передає куті меду, вдаючись до зайвої деталізації еротизму. Хоч тут (мені так здається) може бути і особистісність сприймання. (Дехто дорікатиме літературному критикові за оту собість. Але навіщо? Якщо автор має право на власне, то абсурдом виглядає спроба рецензента обійтися без неї. Без тієї самобутності погляду його слово втрачає будь-який сенс в існуванні.)
Слід, напевно, казати, що така сповідь (попри її мінуси) спрацювала на користь Василя Кузана. Він з власного письменницького досвіду знає, що творча поразка і у пітьмі яскраво маячітиме, якщо автор стає у позу літературного прокурора. В його героїв віриш, незважаючи на неяскравість у зображенні їхніх дій. З цього приводу (не бачу доцільності у приховуванні) не все, либонь, є таким однозначним. Іноді здається, що автор занадто багато описує те, що не має прямого відношення до зображуваного. Згодімося, що це заважає зберегти живість нерву і пульсу художнього письма. Двоїна вражень? Та навіть її зараховую до творчих удач автора. І не думаю, що це перебільшення. Адже, вже той факт, що твір пробуджує різність міркувань однозначно свідчить: він відбувся. Додамо сюди, що сприймаються, як живі, люди – Іван, який втік зі свого весілля, батько нареченої, Оксана, міліціонер Юра та старий парубок Петро Слива, образ котрого зринає наприкінці твору – з усіма плюсами і мінусами у зображенні типажів.
Ще один момент. (До речі, вже не звертаєш увагу на присутність різності. І це, очевидно, стало своєрідною візитівкою автора). Віриш у щирість чоловічого его в інтерпритації Василя Кузана. Але водночас можна сперечатися: чи спроможні статі полюбити іншість, зрозуміти її, не переступивши через неї.
Зрозуміло, що тут можна забратися в нетриська думань, що з них годі вибратися. Тому й не буду розпросторюватися у цих роздумуваннях, а тільки констатуємо, що автор тільки зачепив тему. А можливо, у майбутньому вона отримає несподіване продовження. Принаймні авторові цих рядків цього дуже хотілося б. Хоч і з більшою домішкою психологізму.
Із ліквідацією мовленнєвих вад, які є такими очевидними. Приміром, кидається у вічі, що автор у своїх висловлюваннях вдається до говірковості. Діалектологічні вкраплення вважаю доцільними в монологах та діалогах персонажів. А мові автора вона гірчить. Але не все є таким однобоким. Скажімо, Мирослав Дочинець орієнтується у свої прозі на сучасне літературне мовлення. Але в його романах надибуємо і діалектизми. Звучать вони напрочуд органічно. Чи не через те, що автор дослухається до пульсації слова? Щось подібне можна сказати і про прозу Дмитра Кешелі. Та, як кажуть, кожна палиця має два кінці. Обидва прозаїки живуть і творять в Срібній Землі. А закарпатці Василь Габор і Олександр Масляник уже багато років мешкають у княжому Львові, але генетичні спалахи рідності оживають в оповіданнях цих письмаків. (Між іншим, це вельми колоритне слівце свого часу запозичив з одного інтерв’ю Мирослава Дочинця і воно мені заімпонувало). Цікаво? Але феном говірковості, очевидно, не був би таким помітним, якщо не згадати про прозу Андрія Дурунди, Петра Ходанича... У їхніх творах теж іноді можна надибати діалектизми. Але вони не відіграють помітної ролі у слово грі. Як на цьому фоні виглядає проза Василя Кузана? Мені чомусь здається, що автор ще шукає себе між цими трьома течіями, по своєму забарвивши шукання. Отой колір – переїзд з рідного Закарпаття на Львівщину у зрілому віці. Та не може бути, щоб мовні тенденції не забуйнували ще не відомим квіттям! Будемо чекати?
Але розмова про діалектологію і її роль в ремеслі прозаїка, мабуть, не заграла б різнобарв’ям, якщо не враховувати віковий аспект. Ви, очевидно, помітили, що літературознавці та літературні критики балакають про говірковість, називаючи прізвища письменників старшого покоління. А де ж молодь? Якщо замовчування зумовлене складнощами книгорозповсюдження, то з автентичністю слова все гаразд? Та сумніваюся, що ситуація є такою, радше можемо говорити, що тексти молодих завірусилися зоднаковінням. В усіх регіонах України. Час уже бити на сполох.(Дехто, вочевидь, скаже, що
проблема існує, але при чому тут згадуваний роман? Та відкиньмо однобічність суджень! Хіба твір напівпрозоро не натякає на неї?)
...Чим далі вчитуємося в текст, тим більше є запитань. Особисто для мене? Нехай і так! Але одночасно упевнений у тому, що в майбутньому їх кількість зростатиме. Адже письменник вслухається в голоси своєї Йокнапатофи, але ще сам не знає, як передасть їх. Житимемо і ми передчуттям?

Ігор Фарина
Член НСПУ
Лауреат Всеукраїнської премії Братів Лепких
м. Шумськ на Тернопіллі



Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.


Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2021 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании