«Медитація пташиного крила»…
Так називається книга лірики поета з Дніпропетровщини.
Медитація – це зосереджене розмірковування. Просто розмірковування – це «по-модньому» дискурс.
Леся Степовичка ще «немодна» – як степ, як вітер, як Дніпро… як баба кам’яна, як легенда… Вона пише вірші про кохання. Вона просто народжена любити, «народжена в степах», як і Любов Голота, – ніжна й крилата Її землячка.
Для мене як для Лесиного побратима по перу, а не критика, назва книжки (яка, знаю із власного досвіду, виношувалася, як ім’я дитини) кодує все: її енергетику, вертикаль глибини та горизонталь обширу.
Отож, порозмірковуємо, тобто помедитуємо над творчістю поета навхрест, адже корінно-крилата вертикаль (медіум між предками й нащадками) та крилато-корінна горизонталь (медіум між людьми, народами, тваринами й рослинами) якраз і створюють той хрест, який несе кожен. Хрест, на якому можна розпинати, як і на хрестовинах вікон, увесь світ, Христа, Перуна, ближнього, дальнього, брата по крові чи брата по духу… Але найбільше той хрест як перетин горизонталі та вертикалі душі-духу подібний до птаха в польоті, у цьому разі птаха степового – боривітра.
«Медитації боривітрового крила» – ще так могла би називатися книжка віршів вітряної і сильно красивої жінки Лесі Степовички, яка у великому небі України-батьківщини й України-держави різна:

Я – різна,
Скоромна булка
І коврижка прісна.

Я – різна,
І від того тішуся,
черниця бідна
й невситима грішниця.

Я – християнка
і поганинка зухвала.
Я вірую в Христа,
і папороть шукаю на Купала.

Це все про вертикаль…
І тут же, у першому, програмному вірші книжки «Я – різна», – про горизонталь:

(…) Я – степ і ліс євроазійський,
Я половецька баба.
Я – Захід, я Париж,
Поезія і зваба.

І знову вертикаль:

Я – різна!
Я – хатка глиняна,
Трипільська миска.
Я – Оріяни зоряне намисто.
Я – різна!

А це вже навхрест:

Я – різна,
Я – симфоджаз
і лісова тужлива пісня.
Я – юна Мавка,
Я – покритка Катерина,
Я – скіфська Пектораль,
Я – Україна!

Для тих, хто вперше чує цю степовичку, стає зрозумілим, відчутним, що вона бунтар на рівні змісту, а не на рівні форми, дотримуючись в останній традиції, як ритуалу, як звичаю предків. Тай хіба варто й можна поламати ритм сходу-заходу Сонця, гекзаметровий прибій Чорного моря чи змінити пору цвітіння степу? Збір «постмодерних» крихт із музейно мертвих столів «Европи» не для неї: занадто вона жива. А якщо брати світ за театр чи цирк, то Леся Степовичка не клоун, навіть не акробат, а приборкувач диких звірів і розбурхувач рабсько-свійських. Для цього сама є бунтарем по крові (про Її предків – козака Івана Булаха та отамана Іван Булаха, відомих своєю мужністю в боях і тим, що жертвували срібні речі, хрести на церкву, писав у своїй «Історії запорозьких козаків» Дмитро Яворницький) і по духу (це відчувають усі, хто хоч раз бачив Степовичку в бою на громадському полі поступу, читав Її твори, просто бачив Її…). Саме такий бунт за наявності природного таланту я ставлю вище за все у Житті. Тому й імпонує мені ця поривиста, стихійна, бо нелукава, розумом і красиво вірна серцем поезія. На таку жінку – її автора – мої предки-чоловіки могли не лише рідну хату, дітей залишати, а й увесь степ, усе небо України.
І знову ж таки логічно жінці-поету чайкою кигикати про Україну-батьківщину, а не степовим боривітром боронити Україну-державу. Якби у нас було більше достойних таких Жінок чоловіків, так би воно природно й було. А так… Леся Степовичка не з тих, що будучи замужем за українським парубком із сусіднього села, плачуть піснями на кшталт: «Ой-йо-йой! На чужині гину!» Вона і світу не боїться (написала кандидатську дисертацію з германістики, якийсь час жила в Німеччині, Австрії, Бельгії…), очевидно поважає планету, всесвіт, але любить, може, й не завжди поважаючи, двокрилу, розділену (чи спаяну?) Дніпром свою Україну. І я Їй вірю. Бо слово в таких не розмежоване з ділом, а честь із совістю. Як вірю ще одному всесвітньовідомому поетові-лірикові, який, об’їздивши «Рим і Крим», радив своїм побратимам-поетам «шукати батьківщину», бо «нема поета без батьківщини». Врешті, він повернувся у свою дурнодержавну чекістську батьківщину й загинув там, зоставивши свою легендарну поезію. Не один поет помер би від щастя, «сподоблений такій судьбі».
Та Леся – козачка. Її піснями ще плакатиме від щастя «степова Еллада», а під Її крилами знаходитимуть, як і знаходять, затишок діти, білі птахи та безшабельні, безреберні чоловіки. Бо вона бездонно ніжна й безмежно сильна. Як вогонь у степу.

Отож, про книжку.
Не кон’юнктурний громадянськи заангажований перший розділ книжки «Є ДЕРЖАВА ВЖЕ, БРАТЕ…» пересипаний присвятами: «До 90-річчя Степана Бандери», «Ми живемо серед чужих, викривлених дзеркал» (Ліна Костенко. Гуманітарна аура нації.)», «На захист священних українських архетипів і тропів, безбожно зужитих надто старанними поетами-епігонами великого Кобзаря», «Дмитрові ЧОБОТУ, літописцеві наших днів», «Генералові Джохару Дудаєву, ім’ям якого названо одну із вулиць у Львові» – вірш «Чеченський триптих», «На смерть чеченської жінки-камікадзе Зури Бараєвої…».
Після особистого знайомства із Лесею Степовичкою та кількома Її публікаціями я інтуїтивно передбачив таку чесну й чисту героїку в її творах. Не хочу «по-модньому» казати «текстах», бо тексти створює і мій комп’ютер – філологічно досконалі, але філосердечно, кордоцентрично мертві. А у смерті свої закони. Ми ж говоримо про… буйство любові.

Є держава вже, Брате, і немає її…
Віл остовпілий
ремигає вже жуйку злиденну,
мляво глипа натомленим зором,
муляє в оці йому,
слиною давиться гірко,
остюків наковтавшись.
Сили збудитись нема –
Вікова летаргія триває, –

по вертикалі звертається автор Медитації пір’їнно ласкавого й кістково сильного пташиного крила до Степана Бандери, як до колодязя поезії Духа. Так уже можна питати й саму, гостру й ніжну, мов шабля, степовичку голосом сучасника й нащадка, доки «трапезують вовкодухи-вампіри».
Не слабшим, ніж свої перебранці – вчорашні парторги, сьогодніші «патріоти», вірусом для генетично приспаного духу нації вчорашніх рабів є білорукавичні бутафорії-ізми, куплені за гроші нових господарів Степу, яким кинулися служити ті ж компарторги та молоденькі холуї, ті, що люблять пепсі, а не Гонту...

Та жаль, дарма хропіли коні,
То був лиш цирк – на цей загал,
В запрограмованому колі
Імітувать бійцівський шал.

Це вже з вірша «На Хортиці» – «Після відвідин Запоріжжя з групою іноземних туристів, мандруючих Дніпром і Чорним морем».
Колись кров’ю куплена слава тепер дешево (як і ядерна зброя) продається потенційним «воріженькам» (слово ж то яке… які ж ми ніжні, які тривожні!). Від цього, кров’ю чую, не лише мене – волинянина-холмщака за походженням, але й Степовичку, як кажуть у Галичині, «шляк трафляє».
Та на відміну від пухкеньких і хитреньких, ті, що по-хохляцьки «собі на умі» люблять прибіднятися лише на кухнях «під євро» своїх триповерхових особнячків, зароблених рабською працею «по світах», Леся конкретними справами воює з усім продажним, дволиким, ризикуючи всім, чим може в нашій колоніально-провінційній країні ризикувати молода, красива (кров з молоком) жінка.
Вона багато друкується у всеукраїнських періодичних виданнях, є автором «Гімну Українському Тризубу», делегат ІІІ-го Всесвітнього Форуму українців у Києві, голова Правління Дніпропетровської обласної організації Національної Спілки письменників України.
Але ці кількісно-формалістичні регалії мало що можуть додати до образу поета, навіть зіграти на негатив, якщо все те поет має в Імперії. В умовно ж незалежній державі ці заслуги свідчать про те, що їх носій є суцільним клубком бунтівного духу, адже і натепер актуальними залишаються слова Євгена Маланюка «коли у народу нема вождів, то ними стають поети».
У нас ще й поети-жінки. Леся Українка за визначенням Івана Франка – єдиний мужчина на всю соборну Україну, тепер Ліна Костенко (я так вважаю). Не розумію, чого так метушаться наші славні феміністки? Адже у нас і так все «по понятіям» їхнім і господарів-натхненників їхніх, якими так захоплюються
Степовичка ж, незважаючи на даний їй природою елладний розмах крил, не тулиться до жодного з модних нині господарів – ні до Гамерики, ні до Росії. Тому я вірю їй. І це головне. Вона окрім своєї батьківщини любить ще горді й сильні народи.

Є власна мова, земля і нафта
У волелюбних нахчо,
І до неба кавказькі гори,
І профіль орлиний гордий.
І – зашморг московський на горлі, –
пише вона у вірші «Ічкерії», який має епіграф із поеми «Кавказ» Т. Шевченка, де є такі слова: «Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом ви нам платить за сонце не повинні!..»
Такий от громадськи чесний, публіцистичний «Перший виліт» боривітра.

«Виліт другий». Інтимний. Любовна лірика та присвяти друзям-птахам. Тут – «Панна літо», «Молитва про трьох синів», «Балада про білого і чорного янгола», «Спокушання Едемом»… Але й тут Лесі Степовичці вистачає крил, щоби перелетіти рідний степ по горизонталі, а по вертикалі звіряти любов-кохання, кровно-родинне вічним покликом предків-нащадків:

«Дай мені, Боже, сина
з очима, як в батька, синіми,
він звався б, як гетьман, Богданом,
зростав не «товаріщем» – паном,
без остраху грався б з громами
й не надто слухався мами,
грози б не боявся і зливи,
був би в бою щасливим.

Така вже, на жаль, на жаль, кажу як чоловік, місія справжньої жінки у нас, чоловіків без честі й гідності. Навіть пишучи романтичні вірші, вона мусить, покриваючи нашу «козацько»-хохляцьку недолугість, бути земною і сильною, майже не дбати про формальні красоти вірша – ніколи… Та й не це головне, виявляється. Адже й один із найтонших ліриків світу японець Ісікава Такубоку у статті «Вірші, котрі можна їсти» писав (1909): «Треба писати вірші, міцно стоячи обома ногами на землі, ось про що я хочу сказати. Треба писати вірші, маючи відчуття нерозривного зв’язку зі справжнім життям. Треба писати вірші, від яких ішов би не аромат вишуканих страв, а запах нашої повсякденної їжі. Треба писати вірші, в яких ми відчуваємо потребу. Можливо, це означає спустити поезію з установлених позицій на якісь нижчі, але мені здається, що поезію від наявності чи відсутності якої в нашому житті нічого не змінюється, треба перетворити на предмет першої необхідності. Це єдина змога утвердити право поезії на існування».
Ми ж знову і вкотре пробуємо утверджувати право на існування своєї держави у світі, самих себе у собі. І знову спираємось на плечі кам’яних бабів, щоби якщо не полетіти, то хоча б не опуститися до невідворотного рабства.

Стаючи шабельною, Степовичка починає розуміти, що занадто великі крила так само непрактичні для польоту, як і замаленькі. Тоді вона згармонізовує, рятує бунтівний дух іронією, яка свідчить про її духовне здоров’я, відсутність фанатизму, преклоніння перед якими б то не було «ізмами», навіть формалістичними експериментами, як от:

Ти
Ще
Не
Спиш,
А
День
Вже
Згас,
І
Я
Не
Сплю,
Ніч
Йде
До
Нас.
Ти –
Без,
Я –
Без (…), –
«Муж» (Жартівливий брахіколон)».

У цьому ж розділі притча «Троянда і козел або прикрощі національного мезальянсу», мораль якої:

Якщо твоя справа – творити красу піднебесну,
Цвіти, хай короткий, мов літо, твій царствений вік.
Не слухай городніх рогатих козлів, то безчестя!
Умри в самоті, а козла не пускай у квітник!

Це мораль гордих і мудрих, тих, які вириваються із капканів на волю, навіть відгризаючи власну лапу… Честь їм і хвала за це. Але вічна хвала за те, що не лише за свою особисту волю дбають їх великі серця, а прагнуть з неволі, як Данко, у Степ усіх своїх братів по духу та братів по крові вивести. Таке в них завищене почуття особистої та громадської гідності. Завищене за рахунок мільйонів тих, у кого воно загалом відсутнє. На таких як Степовичка сфокусовується інстинкт самозбереження етносу, природи, всього живого та енергетично місткого у всесвіті.
Такі, боривітри, зграями не літають. Зграями літають лише сірі маленькі суєтні пташки.
У пошуках братів по духу Леся Степовичка робить свій «Виліт третій», «ПЕРЕкидаючи КЛАДку» до поетів інших земель, зокрема до німецькомовних:

Я – пристрасть мовчазна.
У домі без вогню, у битві – без меча,
я хворий від сили власної.
(Із Германна Гессе).

Як сни мої волають за тобою! Поволі
ми стали одне одному чужі.
а нині мою душу вбити хоче
нужденна, страхітлива самота.

І ні надії, що вітрило розправиться колись –
лише оця широка й біла тиша,
в яку вслухається моє бажання скуте,
що вже й не дихаю я, жахом оповитий.
(Із Рільке).

Круки кричать,
Кружляючи над містом, нестримно:
От-от падуть сніги, яка то благодать,
Тому, хто має батьківщину(…)

Круки кричать,
Кружляючи над містом, нестримно:
От-от впадуть сніги. Страждать
Тому, хто втратив батьківщину.

(Фрідріх Ніцше. «Самотній»).

…І знову ця батьківщина. Навіть у Ніцше Степовичка знайшла Її. Якби ж то вона автоматично додавала державу! А так, якщо для того, щоби мати святу батьківщину, варто лише не покидати її, не зраджувати, то за державу свою треба боротися, жертвувати. А ми, покоління оксамитової революції, покоління із трьома вітчизнами, навіть не зуміли за дванадцять років олігархічної анархії скинути з троників «своїх» підпанків-підсвинків старої червоної системи… Вони ж, виродки і її до агонії довели, то як щось нове й здорове створити можуть?!. Так і зостаються «варшавським сміттям, гряззю Москви», клоунами на аренах битви світових хижаків.
Степовики борються з північно-східним та поганим заморським вітром, своїм безвітрям, задухою.
Мало їх.
Вони, на жаль, не роблять погоди у країні рабів.
Така порода шляхетних боривітрів винищена у нас різного виду чужими стерв’ятниками та своїми хитренькими та боягузливими підстерв’ятниками.
Орли та боривітри також не ідеальні, бо й ангелів на Землі уже дві тисячі років не пам’ятають. Їхня бунтарська, стихійна поезія теж не «ідіотськи досконала»: і рими іноді накульгують, і ритм на крутих віражах збивається, бо завмирає, перемагаючи страх, серце. Але не зраджує щось головне, суттєве, шляхетне, те, що не перекладається, в тепличних умовах не вирощується, а в неволі не розмножується.

Ніхто не допоможе їм донести хрест із «вертикалі-горизонталі» до горизонту, ні муза – Євтерпа, ні муз-музчина, ні держава своя… ні ангел-охоронець. Вони самотні, як вогнище у степу, яке збирає навколо себе гнаних, голодних, холодних, спраглих. На нього, як і на Дніпро, можна дивитися вічно…

Тарпаном пронесусь над нашим «полем диким»,
заснулих пробуджу іржанням-криком,
бо ще не час на флейті ніжно грать,
вино не визріло, терносливи ще терпкі,
й вінці тернові ще в запасниках лежать,
чатують, чим скипить той Серпень.

То ми тертичники чи тількі плоскі тертиці?
Чи ми «їх» – в пекло чи «вони» нас – в рай?
А може, все ще й перетреться-стерпиться?
Чи ж злюбиться? Гай-гай!
Тримаймося, Евтерпо!

Тримаймося і Будьмо! – хочеться сказати словами, якими, як правило, закінчую листи до побратимів.
Доки, є у нас і Леся Українка, і Леся Степовичка, і Степ... є сенс бути і шанс жити.
Отож, щасливого Тобі польоту між зорями, над горами й безоднями, чорними морями й сивими степами, пані Лесю.
Нехай крила твої боронять слабкодухих від ворогів, а слово стає народною піснею.