ІГОР ПАВЛЮК: МОЯ БІОГРАФІЯ – МІЙ ОСНОВНИЙ ТВІР

– Ваша біографія. Звідки Ви родом? Хто Ваші батьки? Як склалося Ваше дитинство? Де отримали освіту?

– Моя біографія – мій основний твір, оскільки складається він разом із Долею, а не з Музою. Муза надихає на лірику, на романи, на драми… Доля ж визначає життєвий шлях загалом. Власне, легенда чи казка про письменника і складаються із його конкретних творів та його зовнішнього зображення: скульптури. Портрета. Фотографії… Так от Доля від мого народження не була до мене прихильною. Може, тому і став письменником. Народивши мене 1 січня 1967 року, мама – переселенка із української королівської Холмщини, вчителька, померла на десятий день... через фатальну помилку лікарів. Мене забрали на виховання дід, баба, прадід, прабаба з боку маминої лінії. Родина по-батькові родом із історичної Волині, здавна жила на березі озера поблизу селища Торчин, зналася із сусідом – В’ячеславом Липинським. Майже вся репресована за участь у національно-визвольній боротьбі. Одне слово, дитинство у мене було сирітське. У батька, який завжди був далеко, – своя сім’я… І коли померла моя баба Таня – найближча і найрідніша мені людина, – я, зоставшись у сімнадцять років наодинці з Долею, закінчивши із золотою медаллю школу і будучи успішним спортсменом, подався за романтикою – у Ленінградське військове інженерне училище. Вступив туди. Провчився більше року – і відчув, що я поет (мої вірші вже друкувалися у газетах рідної Волині), а не гвинтик великої воєнної машини під назвою СРСР. Моя природа-порода збунтувалася. І після кількох безсонних ночей я написав рапорт на звільнення. Півроку мене серйозно переконували зостатися (Лєрмонтов, мовляв, тоже воєнним бил…). Я стояв на своєму. Нарешті відправили у Забайкальську тайгу будувати автомобільну дорогу. Скільки б я її будував – не відомо, якби не прийшов Горбачов, – і мене звільнили. Працював кореспондентом Ківерцівської районної газети під Луцьком. Закінчив із відзнакою факультет журналістики Львівського державного університету у 1992 році. Працював у релігійній пресі, потім – більше десяти років – у Науково-дослідному центрі періодики Національної Академії Наук України, у Львівському університеті імені Івана Франка. Захистив кандидатську дисертацію. Зараз працюю в Інституті літератури у Києві, читаю курс лекцій в Острозькій академії.

– Як почали писати? Хто Ваш літературний наставник?

– Писати почав ще у школі, десь у тринадцять років. А от творити… тобто відчув у собі безмежну музику слова, уже навчаючись у Ленінграді, у військовому училищі. Завдяки творчості, яка стала для мене релігією, і вижив у тайзі душею і тілом, пізніше – у джунглях Нью-Йорка, де грав роль монаха у екзотичному елітному пивному барі на Манхеттені… біля трохи пізніше знищених алькаїдою близнюків-хмародерів. А нині живу завдяки поезії, літературі, а не заради неї і зараз, у нашому вічно перехідному світі – мезозої («Мезозой» – назва мого роману). Мій літературний наставник – природа, буття, моє власне серце, якому я все більше вірю. А ще – рідня по крові – наприклад. Моя прабабуся Ганна, яка була геніальним митцем… На її оказковленому, олегендненому світі я і виріс – як поліський перелесник. Серед моїх наставників – братів по духу: Сергій Єсєнін, Михайло Лєрмонтов, Євген Плужник, Борис Олійник, Віктор Гюго, Микола Вінграновський, Ернест Хемінгвей, Павєл Васільєв, Ісікава Такубоку, Джордж Байрон, Григір Тютюнник… найбільші поети людства – Ісус Христос, Будда… одне слово – всі романтики світу і Всесвіту.

– Ваш головний твір. Чим він Вам дорогий?

– Це вірш «Дівчинка». Він зовсім маленький за формою, як і сама дівчинка, яку я описав, – свою сестру…

ДІВЧИНКА

Плаче дівчинка боса
На бабусин поріг.
Розчарована осінь
Клигає по дворі.

На душі прохолода.
Навіть півень затих...
– А кого тобі шкода?
Каже дівчинка:
– Всіх...

Знаєте, кажуть, що афоризми – це добре відредагований роман. Так ось для мене цей віршик, перекладений у світі, – добре відредагована поема, а може, й уся моя творчість… Чим він мені дорогий? Пронизливою жалістю-любов’ю до всього живого і мертвого…

– Україна і національна ідея.

Загалом я не люблю говорити про святе. Не люблю пафосу, високих порожніх трибунних слів. Поважаю слова глибокі, артезіанські… За національну ідею, як і за будь-яку ідею, як і за свою батьківщину, сім’ю свою, честь, чоловік має бути готовим боротися до смерті. Але – мечем. Слово тепер знівельоване.

За батьківщину шопта вмирає.
За свободу – десяток.
А загалом вся війна – для кого?.. –

Почув я слова однієї пісні. Коли треба було захищати Спілку письменників від адміністрації президента Кучми – я приїхав зі Львова. Через це втратив роботу… Відстояв на нічному Майдані. Принципово не взяв за це ніякої медалі, тому, що це нормально для чоловіка – захищати свою честь і честь свого племені, де б я не був у світі і чим би не займався удома. Є у мене про ідею давно написаний вірш:

* * *

На полині настояний туман.
Сивезна баба радиться з вербою.
Лиш тим не сумно, в кого ще нема
Вітчизни і неправди за собою.

Вони бояться вмерти, я – чекать
Постійно смерті в стані золотому
І пити воду з листям зі струмка
Із котеням, що вигнали із дому.

Сивезна баба мала трьох синів.
І ніжність, кажуть, бабина залізна.
А я – онук, я тільки-но родивсь.
А вже мені даровано Вітчизну...

Боюсь боятись братових дітей,
Боюся не боятись болю й крові.
Померти за ідею – то святе,
Та я б волів померти за діброву.

Нехай коментують його нащадки.

– Ваш погляд на молодих літераторів. Хто складатиме окрасу української літератури років через 20-30?

– Належу до письменників, які однаково трепетно ставляться і до старших за віком побратимів по перу, і до своїх ровесників, і до молодших. Вибрані зі званих зостануться в літературі разом – із Євгеном Плужником, Володимиром Сосюрою, Євгеном Маланюком, Миколою Вінграновським, Ліною Костенко, Борисом Олійником… Конкретні імена відносно молодих літераторів не хочу називати, як і не люблю оприлюднювати задумів своїх творів – лише самі твори, бо ж не претендую пророкувати. Це речі інтимні – кого люблю... Мені цікавіше відчувати – як живі істоти… відчувають Буття, аніж те, як вони думають про нього.

– Ваш улюблений автор, улюблений твір.

– Автор – Сергій Єсєнін. А твір – «Лісова пісня» Лесі Українки… серцем я – поліський вовк.

– Українська мова в Україні. Як її зберегти?

– Можна зберігати, скажімо, калинове гроно, законсервувавши, можна в теплицях… а можна у природних умовах. Останнє – значно важче і разом із тим значно легше: не треба нищити, підрубувати коріння. Це за Всевишнього задумом мав би контролювати інстинкт самозбереження, яким наділені не лише люде, але й усе живе на Землі. Важко уявити, щоби соловей, піснею мітячи свою територію, співав, наприклад, як зозуля, а орел мовчав, як ворона… Як письменник щось роблю, очевидно, для цього навіть уже самою приналежністю до писання, творчості саме українською мовою… Не залишився ж я у Ленінграді чи в Нью-Йорку, хоча міг… Видав друком у світ 20 україномовних книг. Нехай працюють державники-чиновники, створюють ринок збуту. Знаходять кошти на переклади, відмінюють податки. Боляче про це зараз говорити… Боляче у такій ситуації без шкіри існувати. Адже «рідний» чиновник може одним помахом пера знищити потуги цілого покоління письменників: і хто-хто, а українці із 37 року минулого століття відчули це, заплатили за це кров’ю…

– Ваше життєве кредо.

– Моє життєве кредо: СВОБОДА, обумовлена трьома літерами «ч»: честь — чесність –– чутливість.
А ще – частіше думати про смерть, тоді глибше і ніжніше любитиму Життя, бо «у світі той наймудріший, хто найдужче любить життя» (За Василем Симоненком).

Інтерв’ю з Ігорем Павлюком
взяла Світлана Короненко