Опубликовано: 2006.12.16
ІГОР ПАВЛЮК
ВОНИ ПРИЙШЛИ, «ЩОБ З’ЄДНАТИ СТОЛІТТЯ»: Cучасна молода українська поезія
Зазначу спочатку, бо дуже не хочу всує образити своїх друзів: СТАТТЯ НАПИСАНА У 2006 РОЦІ!
Зараз автор репрезентував би тут дещо інші імена. Тому прошу вибачення у моїх молодих побратимів, серед яких Євгенія Більченко, Тетяна Винник, Юхим Дишкант, Олег Короташ, Вікторія Каневська, Оля Ляснюк, Олена Пашук, Оксана Пухонська, Роман Романюк, Софія Стасюк, Еліна Форманюк, Павло Щириця... і ще імена поетів, не згаданих тут, яких особисто не знаю, але поважаю за публікаціями, як-от Костя Мордатенко, Ганна Осмоловська, Юлія Фульмес...
Тепер обовязково мушу написати нову статтю!..
А наразі... Може, комусь буде цікавою тогочасна фіксація авторської свідомості.
Якщо ще років п’ять тому я був здоровим песимістом щодо перспектив розвитку української літератури, вірячи у потенційну спроможність політичного державотворчого чинника, то за останній рік – навпаки, тісно спілкуючись із молодими (до тридцяти років включно: адже часто саме в цьому віці забирали боги до себе своїх улюбленців, які зосталися для нас вічно молодими), я повірив у нашу літературу. Одним писав передмови, рекомендації (Оксані Самарі, Олені Поживіл, Олесі Мудрак, Тетяні Яков’юк, Вікторії Осташ, Олесі Мамчич, Руті Вітер, Катерині Єгорушкіній…), інші писали листи мені… як Тарас Кремінь, Сергій Осока, Наталя Чибісова… Оксана Максимчук, ще інших – просто зустрічав на вулицях Києва, Львова, Ялти, Луцька, дружньо дискутував із ними в кав’ярнях та на барикадах Майдану, включав їх твори до впорядкованого мною альманаху «Пролог» , простежував і протежував їхні публікації в журналах. Маю досвід спілкування з молодими як голова літературної студії «Франкова кузня» при Львівському національному університеті, викладач курсу «Теорія і практика віршування» в Національному університеті «Острозька академія», керівник творчих семінарів у Національній спілці письменників України.
Констатую: на волі між диким капіталізмом та здеградованим соціалізмом виросло покоління, яке вже не бажає копіювати-мавпувати секондхендівські світові зразки «постмодерну», охудожнювати збанкрутілі класові, расові, статеві теорії, які чомусь вітчизняними теоретиками літературознавцями та літераторами-практиками пов’язуються не з квазіідеологією, а з естетикою, етикою, загалом духовністю, до якої були причетними настільки, як нещасний піддослідний собака Павлова до оперного співу.
Вторинний постмодернізм як кокаколовий відпочинок («рілекс») із хімічною «травкою» на Шляху закінчився, нічого не залишивши позаду себе, окрім нудного блазнювання, блюзнірства, знущання над первісними фізіологічними потребами (не хочеш… – не муч…), які закономірно підпсували здоров’я европейських епігонів, «дітей капіталу-гранта» зі старими претензіями на нове, блискучі, як дешева фольга, успіхи… у стилі євроремонт а’ля Вєрка Сердючка чи Паоло Коельо.
Найкращі молоді поети, книжки яких вийшли друком протягом останніх років, уже не приколюються над святим, нашим, корінним: поняттями батьківщини, космосу, вірності, любові, а пробують створити свою Пісню для посилу у заесемеснений, заемейлований, змобілізований, але від цього чомусь не тепліший, а ще холодніший Універсум, вкорінюючись у фольклор, яко археолог у курган, крильми, щоби видобувати на гора енергетично місткі перлини етнічних живих логометафор, а не комп’ютерні віруси глобалізованих пластмасово-мертвих словоблудств. А якщо й сміються, то сміх їх здоровішає, іронія добрішає – і стає такою, як і те, що пережило в красному письменстві тисячоліття, – добрим і сильним, красивим і готичним…
Мені подобається набутий і пущений у молоду кров корінно-крилатий, мускулистий патріотизм молодих митців, які готові захищати його не лише словом, але й… оловом, що довів Майдан і що я бачу на кожному занятті чи семінарі, почасти навіть незловмисне провокуючи «сторожів генетичного коду нації», «інженерів людських душ», «майстрів пера», «медіумів історії», поетів та поеток… Останніх, до речі, якщо й говорити про фемінізм у контексті літератури, на овиді літературному більше як удвічі більше, ніж хлопців-поетів, що, очевидно, є предметом препарацій соціальних психологів, а не гендерних студій.
Повіряючи гармонію алгеброю, я провів за матеріалами інтернетівського сайту «Поетика» (http://poetry.uazone.net) та книжками молодих українських поетів дослідження: скільки разів у творах-текстах, текстах-творах, просто текстах і просто творах молодих українських поетів у нейтральних емоційних контекстах вживаються такі символічні, архетипні, сакральні ключові слова як «Бог (Творець, Господь)», «Христос», «хрест», «батьківщина», «поезія», «Україна», «душа», «дитинство»… творячи метафізику нової (радше давно забутої старої) реальності.
Так-от, у 48 706 словах українських сучасних молодих поетів, узятих для вивчення (серед яких 22 представники чоловічої статі і 49 – статі прекрасної) віком від двадцяти до тридцяти років слово з коренем «Бог» вжито 150 разів, «душа» – 110 разів, «дух» – 24, «хрест» – 25 разів, «ангел» – 21, «Христос» – 9, «рай» – 20, «пекло» – 15, «Вітчизна (батьківщина)» – 7 разів, «Україна» – 8, «поет (поезія)» – 28 разів, «дитинство» – 8 разів, «минуле» – 18, «майбутнє» – 8, «святе» – 45 разів, Івана Купала – 47 разів…
Навіть взята без контексту, ця поетична математика свідчить про те, що поезія була й лишається найнадійнішим засобом окреслення (мічення) нашої духовної території, збереження і перманентної тяглості творення наших казок і легенд (міфів), незважаючи на те, що держава хоч якось платить науковцям-дослідникам поезії і зовсім нічого тому, кого досліджують… Можна ж передбачити якусь систему грантів для кращих національних письменників, адже дають же шведи чи німці гранти деяким нашим райтерам! А пенсія українського поета-лауреата у п’ятдесят разів менша за пенсію депутата… тобто наша держава поетів не любить, не ненавидить: вона до них просто байдужа. І геройство поета-сучасника не в тому, щоби бути опозиціонером (того, очевидно, ніхто й не помітить), а в тому, щоби жити «несуєтно і дзвінко», не зраджувати своєму кореню, роблячи його крилатим (образ крилатого кореня вніс у нашу літературу Григорій Лютий).
Тому за останні роки багато моїх ровесників – побратимів по перу – просто пропадають… на Шляху… захлинаючись від безпросвітної туги за горизонтом, оповитим оковитими туманами, втомившись від безгрошів’я, непотрібності, безнадійності. Ті, що знайшли в собі сили зачепитися за якусь справу, деякі навіть за депутатство, бізнес, закордон тощо, для поезії пропадають ще провальніше, ще безпросвітніше. Майбутні літописці духовного процесу яскравіше побачать їхні постаті, оскільки направду велике бачиться з великої відстані. Зостануться лише ті, для кого поезія – як дихання, ті хто живе не заради поезії, а завдяки їй, творячи Пісню, а не крикливий синтетичний рекламний слоган.
* * *
Сьогодні ж мова про молодих поетів України, які Є, серед яких (нехай пробачать мені ті, кого, незабутнього, забув) Анна Багряна, Микола Байдюк, Віра Балдинюк, Ярослав Бантина, Ольга Башкирова, Олександра Бердник, Валерій Богуненко, Настя Богуславська, Богдана Бойко, Андрій Босий, Марина Брацило, Рута Вітер, Надія Гаврилюк, Олена Гаран, Галина Гевків, Ольга Германова, Петро Гнида, Олена Горбатюк, Ольга Городецька, Юрко Гуцуляк, Лілія Демидюк, Тетяна Дорош-Мішеніна, Михайло Зарічний, Юрій Заруцький, ЗиНовій, Катерина Калитко, Вікторія Каневська, Тетяна Каплунова, Ольга Кирилова, Марія Ковалик, Олесь Корж, Олег Коцарев, той же Тарас Кремінь, Марія Криштопа, Ніна Кур’ята, Юрій Кучерявий, Іван Кушнір, Дмитро Лазуткін, Олеся Лященко, Марія Макуха, Оксана Максимчук, Анна Малігон, Альбіна Маляр, Олеся Мамчич, Богдана Матіяш, Ліда Мельник, Тетяна Мігунова, Олеся Мудрак, Олена Никора, Олексій Онуфрієнко, Наталія Палій, Наталя Пасічник, Наталя Петрів, Оксана Радушинська, Іваф Рицібух, Оляна Рута, Марина Соколян, Дмитро Стаховський, Поліна Стіже, Галина Ткачук, Тор Варра, Роман Трифонов, Ірина Цілик, Вікторія Черняхівська, Наталя Чибісова, Людмила Шевченко, Ярослава Шекера, Олекса Юр, Олександр Юськів, Тетяна Яков’юк…
Звичайно, цікавіше і повчальніше шукати між ними те, що різнить їх між собою і від попередників, аніж спільне. Бо спільного і так удосталь – це екзистенція одного і того ж часу у тому ж самому просторі.
Названі вище поети – репрезентанти різних регіонів України (Київ, Запоріжжя, Хмельниччина, Львів, Івано-Франківськ, Шпола Черкаської області, Харків, Дніпропетровськ, Полтава, Сумщина, Вінниця і Вінниччина… Волинь, навіть Філадельфія (США) – Оксана Максимчук. Більша частина з них – жителі великих міст, молоді люди з вищою гуманітарною, а то й інженерно-фізичною (Дмитро Лазуткін) освітою. Вони всі, як правило, займалися у тих чи інших поетичних студіях… Частина з них є аспірантами, здобувачами наукових ступенів та кандидатами наук (Ольга Кирилова, Тетяна Дорош-Мішеніна, Марина Брацило, Олеся Лященко, Ольга Германова), лауреатами різних поетичних конкурсів із «Гранословом» та «Смолоскипом» включно, як-от та ж Ольга Германова, Анна Багряна, Оксана Радушинська, Дмитро Лазуткін, Людмила Шевченко, Олена Гаран, Ліда Мельник, Анна Малігон, набуваючи подекуди не зовсім зрозумілого мені спортивного олімпійського азарту, дещо оспортивненого інтересу до літературних лаврових перемог яко хвороби росту, яку найкращі з поетів, я впевнений, переростуть і набудуть натомість олімпійської шляхетності. Адже поезія – це Шлях, а не дистанція… Хтось коми вжива, хтось пише без ком, блондином є чи брюнетом… (перегуки із рядками віршів Ліни Костенко). Хтось із молодих поетів зі стьобу починав, хтось ним завершує… Але ніхто з них не є непоетом.
У когось із них поетичніша, драматичніша біографія яко основний твір Долі-музи і Музи-долі, в когось «тексти», хтось уже перестав писати, хтось лише починає… Так чи інакше названі тут поети вже є авторами книг віршів, декого з них як своїх близьких побратимів я благословляв у вільний політ передмовами, декого добрим словом, і відчуваю їх не лише з публікацій і не лише з парадного входу, а так, як лише поет може любити і знати іншого поета.
Ось кілька (взятих довільно) прикладів автобіографій молодих поетів України:
«Юрій Заруцький. Народився 1978 року на Тернопільщині. В 2000 році закінчив Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка. З 1997 року працює на “Радіо Тернопіль”. Пройшов шлях від ведучого авторських програм, ведучого прямого ефіру до редактора інформаційного відділу. Є співзасновником низки молодіжних та громадських організацій, інформаційним референтом Спілки української молоді в Україні. Разом з друзями створив у Тернополі неформальне мистецьке об’єднання “Зелена брама”, був співавтором самвидавських альманахів “Зелена фея” та “Зелена брама”. Вірші Юрка Заруцького друкували часописи “Крилаті”, “Вітрила”, “Гроно”, Шлях перемоги”. Лауреат премії Кабінету Міністрів України “За внесок молоді в розбудову української держави”, хреста “За заслуги перед Тернополем”.
Марія Ковалик. Народилася 8 квітня 1983 р. у Львові. У 2000 р. закінчила СШ №89; зараз навчається на театральному факультеті ЛДУ культури і мистецтв та на факультеті журналістики ЛНУ ім. Ів. Франка. З 1997 р. займається у літературно-журналістській студії “На горищі”. Брала участь у літературних конкурсах: “Трикрилий птах” (Львів, 1998 р.), всеукраїнському “О мово моя, душа голосна України” (Львів, 1999 р. – нагороджена грамотою як переможець міського туру), у літ. конкурсі “Привітання життя” 1999 р. і 2000 р. присвяченого Б.-І. Антоничу (вірші відібрано до колективної збірки), у конкурсі юних літераторів Львівщини, організованого МАН ЛНУ ім .Ів.Франка (2000 р., твори увійшли до колективного збірника “Весняний легіт”), “Країна весняного воскресіння” (2000 р.) та у всеукраїнському конкурсі “Христос – моя любов” (Ів.-Франківськ, 2001 р.); була учасницею фестивалю поезії “Молоде вино”.
Людмила Шевченко. Спроба автобіографії. Я, Людмила Шевченко, народилася 1977 року в місті Шпола, що на Черкащині. Моя мама – вчитель, батько – ветеринарний лікар. Молодша сестра – (на даний момент) студентка КНУ ім. Тараса Шевченка. Цей же навчальний заклад (філологічний факультет, відділення класичної філології) два роки тому закінчила я сама. Рік пропрацювала в Київському медичному університеті ім. О.О. Богомольця на посаді викладача латинської мови. Нині мешкаю в батьків, у м. Городищі Черкаської області. Працюю кореспондентом городищенського радіо, маю дві власні передачі. Вірші пишу із шести років, з восьми – друкуюся в періодиці, регулярно беру участь у конкурсах різноманітних видавництв, які на мене не реагують аж ніяк. Захоплююся перекладом (з латини, давньогрецької – я ж фахівець, з англійської). В однієї американської дівчинки були такі рядки:
От якби я була поетом!..
Розказала б себе, як вірша,
Аби люди з навколо світу
Повернулись послухать мене.
От якби!.. І не заради слави, а щоби справді послухали і зрозуміли. Вважаю, що найдовершеніший витвір – це світ. Нічого вигадувати не треба, слід лише уважно помічати і влучно передавати те, що бачиш, чуєш, відчуваєш. Поки що все.
Ярослава Шекера. У 13 — майстер традиційного народного мистецтва; в 16 — перша поетична збірка “Кольорова тиша” (К.: Задруга, 1998. — 48 с.); в 19 — член НСПУ; у 20 — викладач ВНЗу (асистент Інституту філології КНУ ім. Т.Шевченка). Інші збірки: “А небо журавками вишите” (К.: Задруга, 2000. — 48 с.), “Танське небо: китайська поезія доби Тан” (К.: Задруга, 2003. — 64 с.) та ще дві невидані. Невиправна мрійниця і романтик. Життєве кредо — китаїстика і Україна.
Ірина Шувалова. Народилася у Києві 13 березня 1986 року. Штудіюю філософію в Київському національному університеті. Книжок не видавала, в літературних колах не тусувалася. Маю маленьку дочку і великі плани на майбутнє. Живу з метою жити».
Прочитавши вибірково навіть такі біографії та анотації до окремих (також стихійно вибраних) поетичних збірок, уже можна скласти більш-менш об’єктивну картину про сучасну молоду поезію:
Каневська Вікторія. Плач за світлим: Поезії. – Рівне: Волинські обереги, 2004. – 64 с.
Основні мотиви цієї книжки – прагнення філософського осмислення нашого буття, роздуми про минуле. Сьогодення і майбутнє, про внутрішній світ сучасника, утвердження краси і добра у людських взаєминах.
Малігон Анна. Дзвінок у двері: Поезії. – К.: Гопак, 2003. – 40 с.
Парадоксальні й, можливо, не завжди оправдані, але завжди інтригуючо-несподівані образи, трепетна свіжість сприймання життя, багата лексика й оте – ледь-ледь – зависання над землею та часом, аби краще побачити і відчути, - це вірші Анни Малігон.
Маляр Альбіна. Причетність: Поезії. – Броварі: Українська ідея, 2003. – 96 с.
«Причетність» – перша книжка Альбіни Маляр. Пульс її поезії по-молодому пристрасний прискорений. Юна поетеса шукає себе в собі, у навколишньому світі, у Всесвіті; пробує означити духовні й морально-етичні орієнтири та цінності. Часом у віршах Альбіни звучать не по літах дорослі ноти, які змушують дивуватись і замислюватись. Чи не здається вам, читачу, що це і є одна з іпостасей поезії?
Оксана Поживіл. Відкритий простір: Поезії. – К.: Гопак, 2004. – 28 с.
У першій книжці автора той, хто любить поезію, знайде легку філософію юного чистого серця, яке ще не вміє, не хоче танцювати під загальні ритми нового тисячоліття, а шукає свої кольори і звуки. Через вірш-другий інтуїтивно вловлюєш енергетику жінки…
Сергій Осока. Сьома сніжинка січня: Поезія. – Редакції загальнопедагогічних газет, 2002. – 84 с.
Якась незвичайна присутність чогось магічного, що людина віками носить у собі, що не має назви, означення, не може бути вичерпно виражене жодними словами, а вгадується хіба що у незмінному, неохопному протистоянні – Я і Воно, – відчувається у багатьох віршах Сергія Осоки – молодого поета з Полтавщини. Ця тисячолітня сакральна прапам’ять, витіснена із нашої свідомості і з нашого життя, разуразно зринає на поверхню і вимагає своєї відчутної у всіх проявах матеріалізації, а головне – втілення найтоншого і найвищого: втілення у слові.
У поезії Сергія Осоки трапляється певна причетність, міфологізація, здавалося би, буденного і звичайного, перетворення його на надреальне і надзвичайне.
Щодо самих творів молодих поетів, то одержую повний катарсис від окремих рядків, строф, віршів, гармонійної єдності біографії, фотографії та текстотворчості того чи іншого поета, коментувати які немає сенсу ні у філософських, ні у психологічних, ні тим більше в ідеологічних системах координат. Дехто з поетів цього, треба сказати, не наймолодшого, покоління, бо є ще летючо, корінно талановиті поети-школярі, про яких окрема розмова, вже здобувся й на поеми, як Наталя Чибісова, наприклад (поема Жанна Д’арк). Дехто, як-от Ольга Кирилова, Оксана Радушинська, Марія Криштопа, Тетяна Яков’юк, пишуть прозу, есеїстику. В Анни Багряної є драматичні речі. Богдана Бойко, Тетяна Дорош-Мішеніна пишуть і для дітей. Ольга Кирилова ще й перекладає з російської мови, Людмила Шевченко – з латини, давньогрецької, англійської, Ольга Германова – з англійської (володіє англійською, іспанською, польською мовами), Ярослава Шекера – з китайської, а Оксана Максимчук – навпаки: перекладає українську поезію англійською мовою – для світу.
Майже в кожного поета є рядки, строфи, а то й цілі вірші про місце, роль, долю поета у світі, світу в поетичній інтерпретації.
Як-от у Олександри Бердник:
ПОЕТ
Кориця з медом… Вірші пишуть прозу,
Зігрієш руки запахом жасмину,
Слова гірчать і мають запах тмину.
Погана звичка на ніч їсти тишу.
Сценарій без логічного початку
Твій олівець продовжує писати,
Щасливий автор може обирати
Писати букву, слово, чи рядок.
Вбиває страх, чи ти його вбиваєш,
Коли тобою пишуть олівці,
Мій поцілунок в тебе на щоці,
Колись, насправді, з’їж кориці з медом.
У Галини Гевків:
ПОЕТОВІ
Мерщій в байдужість двері зачини!
В тій порожнечі нічого шукати!
Поглянь — он стогне слово від вини,
Щоночі каючись у котрій втраті.
На виставках відречення ікон,
на сполох б’ють писання у в’язниці,
гниють піднебних залишки колон,
кують вигнанці сором свій із криці.
Сліпі глухим роз’яснюють накази,
киплять у піхвах змовчані образи,
терпіння ржавим ланцюгом скрипить.
Візьми те слово зболене за зброю,
ввійди в буття сміливою ходою,
віддай себе у цю священну мить!
У Марини Брацило:
Ще вiд часiв найпершого поета,
Що сонце стяг за променi до нiг,
Так повелося: з слiв плетуть тенета,
А iнодi пiснi трапляють в них.
Стається це раптово i миттєво –
Ось так, цiлунком виглушивши крик,
Обвився змiй навколо стану Єви
I поглядом смарагдовим пропiк.
I хоч звiдтодi хлiб їмо не прiсний,
А солений ропою iз чола, –
Людина починає жити з пiснi,
I пiсня ж – доказ, що вона – була.
Вона простує пiснею, мов полем,
Крiзь все життя, чекаючи стради,
I пiснею ж вiддихується з болем,
Коли її зацiджують “пiд дих”.
А потiм – далi, далi, аж до краю,
У безвiсть переходячи крiзь днi…
Людина не вмирає, а змовкає,
Останню ноту кинувши в зенiт.
Таке-от бачення місії, ролі, місця поета в Універсумі сучасними поетами, кожен із яких уже заслуговує окремої розмови, отож в оглядовій статті зупинимось на симптоматичних художніх моментах, максимах творчості покоління, репрезентанти якого попри всі спокуси глобалізації-цивілізації претендують бути «ченцями майбутніх богів», а не «жалкими, смішними канарейками-брязкальцями, що співають із чужого голосу», вибирають все-таки Гонту, а не «пепсі»:
І у світі, де, наче краплина,
герметично захована я,
наворожу вітчизну і сина
і повернусь, і буду твоя.
(Білецька Наталка. Друга ріка: Поезія. – Львів: Сполом, 2005. – С.11.
А все ж, як гірко жити без романтики:
Полови трішки, трішки муляжів.
Ні жар пустель, ні овиди Атлантики
Вже не хвилюють нинішніх мужів.
(Горбатюк Олена. Серце плаче дощем: Поезії. – Костопіль: «Роса», 2005. – С. 49).
Що сталось – те сталось. Не можна із пам’яті стерти
Горе, що врізалось в цілі людські покоління.
Той, хто створив смерть, повинен померти.
Смерть сотворила істота з ім’ям людина.
(Каневська Вікторія. Кличе дзвін: Поезії. – Рівне: Перспектива, 2003. – С. 17).
Хтозна, може, те місце – моє?
Може, я заслуговую?
А там розсівся Кобзар і п’є
Тумани. І думи гоїть.
………………………………
Я колись, натомлена. Примощусь,
порадіємо поряд просто
Обоє охочі до прадощу.
Та вір же у мене, Господи.
(Малігон Анна. Дзвінок у двері: Поезії. – К.: Гопак, 2003. – С. 35).
Там, де міт, огорнений молитвою.
Ще бринить у полинових снах,
Диха скит надіями розбитими,
І шумить легенда в колосках.
(Шекера Ярослава. Межи двома стінами жита: Поезії. – К.: ПВП «Задруга», 2004. – С. 94).
Тому поети справжні, бо пропащі…
Послухаю востаннє пульс трави.
Життя – то все найгірше і найкраще,
що нам Господь в дарунок сотворив.
(Яков’юк Тетяна. Молитва: Поезії. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. – С. 27).
Читаючи такі от строфи ще раз (о Господи!) переконуюся в тому, що справжнє, кровне подібне… що живе, пульсує воно і множиться в руслі великої національної та всесвітової високої традиції – писати про складне просто, музикально і світло. Тому сьогоднішні двадцятип’ятирічні беруть епіграфами своїх книг рядки Лесі Українки, Уласа Самчука, Віктора Ґюго… тому пишуть вони про найголовніше, як і їх попередники не лише тридцять, але й тисячу, три тисячі років тому: про кохання, космос і батьківщину в розхристаних координатах часу-і-простору, деколи вважаючи батьківщину коханою, а коханого космосом… звідки й починається те, що ми називаємо поезією: музикою, написаною словами:
Життя –
один великий заголовок
на сто піщин.
Моя причетність міряється
словом,
і більш нічим.
Шляхи назад бувають
несуттєві,
бо день почавсь.
Миттєвість зачепилась за
миттєвість –
і вийшов час.
(Мамчич Олеся. Перекотиболе: Поезії. – К.: Унів. Вид-во «Пульсари», 2004. – С. 63).
Інколи поети цього покоління, як і загалом справжні поети людства, збиваються на пронизливу публіцистику, що їм не прощають їх більш камерні колеги, але зрозуміють (я впевнений) нащадки:
Ну хіба мені мало
в Україні роздолля?
Ну хіба мені мало
української пісні?
Скільки часу п’ємо-наливаєм:
«За волю!»
Й за кордони втікаєм,
бо в хаті нам тісно.
(Яков’юк Тетяна. Молитва: Поезії. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. – С. 41).
Формозмісти і змістоформи їх творів можна порівнювати між собою, можна із попередниками, можна шукати паралелі в інших літературах та інших видах мистецтв з якими вони акустують, а можна (і треба) у них просто вчитися, просто черпати внутрішню енергію захисту від зовнішнього непоетичного світу, вчитися кольороподілу, найтоншому інструментуванню вірша, вмінню складати ціну римованим рядкам про несуттєві дрібниці і про головне.
Адже їхнє покоління, як і покоління їх прадідів, яке писало вірші в окопах Великої вітчизняної, батьків-«афганців», захищаються від світу молитвою та (іноді) щирою лайкою… яку їм час пробачить, як пробачає Артюру Рембо, Федеріко Гарсіа Лорці, Володимирові Сосюрі, Павлові Васільєву, Євгенові Плужнику, Миколі Вінграновському, Сергію Єсєніну…
А те, що написано під анотаціями до їх перших і наступних книжок: «Для широкого читацького загалу» – зараз звучить дещо знущально, бо ж усі ми чудово знаємо, що кількість екземплярів видаваних у світ поетичних книг десь у п’ять разів менша, ніж кількість самих членів Спілки письменників. І винні у цьому в першу чергу явно не поети, які (за визначенням того ж Лорки) – дуенте: тобто ті, що дарують душу, українську душу, бо, як не дивно це звучить на п’ятнадцятому році незалежності, відважуються писати українською, зрівноважуючи наші внутрішні та зовнішні перехідні світи (мезозої).
І говорити про них у контексті якихось модних, але енергетично немістких теорій-ізмів, як-от модерн-ізм, постмодернізм, фемін-ізм – ущербно і несерйозно. Називати їх дев’яностиками – просто смішно, бо це асоціюється з якимось довгоносиками, п’тидесятниками… одне слово від таких термінів віє сектанством і до маразму здрібнює Парнас.
Щодо впливів на молодих, хоча краще казати сучасних, поетів України інших літератур світу, – то це тема окремого дослідження, хоча певні тенденції, ґенеза наяву: якщо ще років двадцять тому українські поети свідомо, підсвідомо чи надсвідомо відчували на собі вплив російського поетичного космосу, то тепер горизонт розірвано, і дехто з молодих упав-запав у іншу крайність: запопадливо європеїзувався… Хоча, повторюю, на останніх семінарах у Спілці письменників я відчув, як поети – сторожі генетичного коду нації – летять у глибину, в корінь, до фольклору, до ріднобожжя, до рідної природи та історії – тобто до дерев на соборах.
Жанри і види літератури закономірно змінюють один одного, як пори року: після розквіту прози йде драматургія, потім – публіцистика, а після неї, як весна духу, – поезія. Зараз, на початку нового тисячоліття, гряде Її час, час нетерплячої і вічно молодої Евтерпи.
Я прийшла,
щоб з’єднати століття…–
написала Ольга Городецька в епіграфі до свого вірша «Хтось зім’яв почуття».
Ці ж слова, можна вважати, – кредо сучасної вічно молодої поезії України, молодого і знайомого нам племені, яке ми поважно любимо, бо воно наше продовження, як і ми його…
Зараз автор репрезентував би тут дещо інші імена. Тому прошу вибачення у моїх молодих побратимів, серед яких Євгенія Більченко, Тетяна Винник, Юхим Дишкант, Олег Короташ, Вікторія Каневська, Оля Ляснюк, Олена Пашук, Оксана Пухонська, Роман Романюк, Софія Стасюк, Еліна Форманюк, Павло Щириця... і ще імена поетів, не згаданих тут, яких особисто не знаю, але поважаю за публікаціями, як-от Костя Мордатенко, Ганна Осмоловська, Юлія Фульмес...
Тепер обовязково мушу написати нову статтю!..
А наразі... Може, комусь буде цікавою тогочасна фіксація авторської свідомості.
Якщо ще років п’ять тому я був здоровим песимістом щодо перспектив розвитку української літератури, вірячи у потенційну спроможність політичного державотворчого чинника, то за останній рік – навпаки, тісно спілкуючись із молодими (до тридцяти років включно: адже часто саме в цьому віці забирали боги до себе своїх улюбленців, які зосталися для нас вічно молодими), я повірив у нашу літературу. Одним писав передмови, рекомендації (Оксані Самарі, Олені Поживіл, Олесі Мудрак, Тетяні Яков’юк, Вікторії Осташ, Олесі Мамчич, Руті Вітер, Катерині Єгорушкіній…), інші писали листи мені… як Тарас Кремінь, Сергій Осока, Наталя Чибісова… Оксана Максимчук, ще інших – просто зустрічав на вулицях Києва, Львова, Ялти, Луцька, дружньо дискутував із ними в кав’ярнях та на барикадах Майдану, включав їх твори до впорядкованого мною альманаху «Пролог» , простежував і протежував їхні публікації в журналах. Маю досвід спілкування з молодими як голова літературної студії «Франкова кузня» при Львівському національному університеті, викладач курсу «Теорія і практика віршування» в Національному університеті «Острозька академія», керівник творчих семінарів у Національній спілці письменників України.
Констатую: на волі між диким капіталізмом та здеградованим соціалізмом виросло покоління, яке вже не бажає копіювати-мавпувати секондхендівські світові зразки «постмодерну», охудожнювати збанкрутілі класові, расові, статеві теорії, які чомусь вітчизняними теоретиками літературознавцями та літераторами-практиками пов’язуються не з квазіідеологією, а з естетикою, етикою, загалом духовністю, до якої були причетними настільки, як нещасний піддослідний собака Павлова до оперного співу.
Вторинний постмодернізм як кокаколовий відпочинок («рілекс») із хімічною «травкою» на Шляху закінчився, нічого не залишивши позаду себе, окрім нудного блазнювання, блюзнірства, знущання над первісними фізіологічними потребами (не хочеш… – не муч…), які закономірно підпсували здоров’я европейських епігонів, «дітей капіталу-гранта» зі старими претензіями на нове, блискучі, як дешева фольга, успіхи… у стилі євроремонт а’ля Вєрка Сердючка чи Паоло Коельо.
Найкращі молоді поети, книжки яких вийшли друком протягом останніх років, уже не приколюються над святим, нашим, корінним: поняттями батьківщини, космосу, вірності, любові, а пробують створити свою Пісню для посилу у заесемеснений, заемейлований, змобілізований, але від цього чомусь не тепліший, а ще холодніший Універсум, вкорінюючись у фольклор, яко археолог у курган, крильми, щоби видобувати на гора енергетично місткі перлини етнічних живих логометафор, а не комп’ютерні віруси глобалізованих пластмасово-мертвих словоблудств. А якщо й сміються, то сміх їх здоровішає, іронія добрішає – і стає такою, як і те, що пережило в красному письменстві тисячоліття, – добрим і сильним, красивим і готичним…
Мені подобається набутий і пущений у молоду кров корінно-крилатий, мускулистий патріотизм молодих митців, які готові захищати його не лише словом, але й… оловом, що довів Майдан і що я бачу на кожному занятті чи семінарі, почасти навіть незловмисне провокуючи «сторожів генетичного коду нації», «інженерів людських душ», «майстрів пера», «медіумів історії», поетів та поеток… Останніх, до речі, якщо й говорити про фемінізм у контексті літератури, на овиді літературному більше як удвічі більше, ніж хлопців-поетів, що, очевидно, є предметом препарацій соціальних психологів, а не гендерних студій.
Повіряючи гармонію алгеброю, я провів за матеріалами інтернетівського сайту «Поетика» (http://poetry.uazone.net) та книжками молодих українських поетів дослідження: скільки разів у творах-текстах, текстах-творах, просто текстах і просто творах молодих українських поетів у нейтральних емоційних контекстах вживаються такі символічні, архетипні, сакральні ключові слова як «Бог (Творець, Господь)», «Христос», «хрест», «батьківщина», «поезія», «Україна», «душа», «дитинство»… творячи метафізику нової (радше давно забутої старої) реальності.
Так-от, у 48 706 словах українських сучасних молодих поетів, узятих для вивчення (серед яких 22 представники чоловічої статі і 49 – статі прекрасної) віком від двадцяти до тридцяти років слово з коренем «Бог» вжито 150 разів, «душа» – 110 разів, «дух» – 24, «хрест» – 25 разів, «ангел» – 21, «Христос» – 9, «рай» – 20, «пекло» – 15, «Вітчизна (батьківщина)» – 7 разів, «Україна» – 8, «поет (поезія)» – 28 разів, «дитинство» – 8 разів, «минуле» – 18, «майбутнє» – 8, «святе» – 45 разів, Івана Купала – 47 разів…
Навіть взята без контексту, ця поетична математика свідчить про те, що поезія була й лишається найнадійнішим засобом окреслення (мічення) нашої духовної території, збереження і перманентної тяглості творення наших казок і легенд (міфів), незважаючи на те, що держава хоч якось платить науковцям-дослідникам поезії і зовсім нічого тому, кого досліджують… Можна ж передбачити якусь систему грантів для кращих національних письменників, адже дають же шведи чи німці гранти деяким нашим райтерам! А пенсія українського поета-лауреата у п’ятдесят разів менша за пенсію депутата… тобто наша держава поетів не любить, не ненавидить: вона до них просто байдужа. І геройство поета-сучасника не в тому, щоби бути опозиціонером (того, очевидно, ніхто й не помітить), а в тому, щоби жити «несуєтно і дзвінко», не зраджувати своєму кореню, роблячи його крилатим (образ крилатого кореня вніс у нашу літературу Григорій Лютий).
Тому за останні роки багато моїх ровесників – побратимів по перу – просто пропадають… на Шляху… захлинаючись від безпросвітної туги за горизонтом, оповитим оковитими туманами, втомившись від безгрошів’я, непотрібності, безнадійності. Ті, що знайшли в собі сили зачепитися за якусь справу, деякі навіть за депутатство, бізнес, закордон тощо, для поезії пропадають ще провальніше, ще безпросвітніше. Майбутні літописці духовного процесу яскравіше побачать їхні постаті, оскільки направду велике бачиться з великої відстані. Зостануться лише ті, для кого поезія – як дихання, ті хто живе не заради поезії, а завдяки їй, творячи Пісню, а не крикливий синтетичний рекламний слоган.
* * *
Сьогодні ж мова про молодих поетів України, які Є, серед яких (нехай пробачать мені ті, кого, незабутнього, забув) Анна Багряна, Микола Байдюк, Віра Балдинюк, Ярослав Бантина, Ольга Башкирова, Олександра Бердник, Валерій Богуненко, Настя Богуславська, Богдана Бойко, Андрій Босий, Марина Брацило, Рута Вітер, Надія Гаврилюк, Олена Гаран, Галина Гевків, Ольга Германова, Петро Гнида, Олена Горбатюк, Ольга Городецька, Юрко Гуцуляк, Лілія Демидюк, Тетяна Дорош-Мішеніна, Михайло Зарічний, Юрій Заруцький, ЗиНовій, Катерина Калитко, Вікторія Каневська, Тетяна Каплунова, Ольга Кирилова, Марія Ковалик, Олесь Корж, Олег Коцарев, той же Тарас Кремінь, Марія Криштопа, Ніна Кур’ята, Юрій Кучерявий, Іван Кушнір, Дмитро Лазуткін, Олеся Лященко, Марія Макуха, Оксана Максимчук, Анна Малігон, Альбіна Маляр, Олеся Мамчич, Богдана Матіяш, Ліда Мельник, Тетяна Мігунова, Олеся Мудрак, Олена Никора, Олексій Онуфрієнко, Наталія Палій, Наталя Пасічник, Наталя Петрів, Оксана Радушинська, Іваф Рицібух, Оляна Рута, Марина Соколян, Дмитро Стаховський, Поліна Стіже, Галина Ткачук, Тор Варра, Роман Трифонов, Ірина Цілик, Вікторія Черняхівська, Наталя Чибісова, Людмила Шевченко, Ярослава Шекера, Олекса Юр, Олександр Юськів, Тетяна Яков’юк…
Звичайно, цікавіше і повчальніше шукати між ними те, що різнить їх між собою і від попередників, аніж спільне. Бо спільного і так удосталь – це екзистенція одного і того ж часу у тому ж самому просторі.
Названі вище поети – репрезентанти різних регіонів України (Київ, Запоріжжя, Хмельниччина, Львів, Івано-Франківськ, Шпола Черкаської області, Харків, Дніпропетровськ, Полтава, Сумщина, Вінниця і Вінниччина… Волинь, навіть Філадельфія (США) – Оксана Максимчук. Більша частина з них – жителі великих міст, молоді люди з вищою гуманітарною, а то й інженерно-фізичною (Дмитро Лазуткін) освітою. Вони всі, як правило, займалися у тих чи інших поетичних студіях… Частина з них є аспірантами, здобувачами наукових ступенів та кандидатами наук (Ольга Кирилова, Тетяна Дорош-Мішеніна, Марина Брацило, Олеся Лященко, Ольга Германова), лауреатами різних поетичних конкурсів із «Гранословом» та «Смолоскипом» включно, як-от та ж Ольга Германова, Анна Багряна, Оксана Радушинська, Дмитро Лазуткін, Людмила Шевченко, Олена Гаран, Ліда Мельник, Анна Малігон, набуваючи подекуди не зовсім зрозумілого мені спортивного олімпійського азарту, дещо оспортивненого інтересу до літературних лаврових перемог яко хвороби росту, яку найкращі з поетів, я впевнений, переростуть і набудуть натомість олімпійської шляхетності. Адже поезія – це Шлях, а не дистанція… Хтось коми вжива, хтось пише без ком, блондином є чи брюнетом… (перегуки із рядками віршів Ліни Костенко). Хтось із молодих поетів зі стьобу починав, хтось ним завершує… Але ніхто з них не є непоетом.
У когось із них поетичніша, драматичніша біографія яко основний твір Долі-музи і Музи-долі, в когось «тексти», хтось уже перестав писати, хтось лише починає… Так чи інакше названі тут поети вже є авторами книг віршів, декого з них як своїх близьких побратимів я благословляв у вільний політ передмовами, декого добрим словом, і відчуваю їх не лише з публікацій і не лише з парадного входу, а так, як лише поет може любити і знати іншого поета.
Ось кілька (взятих довільно) прикладів автобіографій молодих поетів України:
«Юрій Заруцький. Народився 1978 року на Тернопільщині. В 2000 році закінчив Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка. З 1997 року працює на “Радіо Тернопіль”. Пройшов шлях від ведучого авторських програм, ведучого прямого ефіру до редактора інформаційного відділу. Є співзасновником низки молодіжних та громадських організацій, інформаційним референтом Спілки української молоді в Україні. Разом з друзями створив у Тернополі неформальне мистецьке об’єднання “Зелена брама”, був співавтором самвидавських альманахів “Зелена фея” та “Зелена брама”. Вірші Юрка Заруцького друкували часописи “Крилаті”, “Вітрила”, “Гроно”, Шлях перемоги”. Лауреат премії Кабінету Міністрів України “За внесок молоді в розбудову української держави”, хреста “За заслуги перед Тернополем”.
Марія Ковалик. Народилася 8 квітня 1983 р. у Львові. У 2000 р. закінчила СШ №89; зараз навчається на театральному факультеті ЛДУ культури і мистецтв та на факультеті журналістики ЛНУ ім. Ів. Франка. З 1997 р. займається у літературно-журналістській студії “На горищі”. Брала участь у літературних конкурсах: “Трикрилий птах” (Львів, 1998 р.), всеукраїнському “О мово моя, душа голосна України” (Львів, 1999 р. – нагороджена грамотою як переможець міського туру), у літ. конкурсі “Привітання життя” 1999 р. і 2000 р. присвяченого Б.-І. Антоничу (вірші відібрано до колективної збірки), у конкурсі юних літераторів Львівщини, організованого МАН ЛНУ ім .Ів.Франка (2000 р., твори увійшли до колективного збірника “Весняний легіт”), “Країна весняного воскресіння” (2000 р.) та у всеукраїнському конкурсі “Христос – моя любов” (Ів.-Франківськ, 2001 р.); була учасницею фестивалю поезії “Молоде вино”.
Людмила Шевченко. Спроба автобіографії. Я, Людмила Шевченко, народилася 1977 року в місті Шпола, що на Черкащині. Моя мама – вчитель, батько – ветеринарний лікар. Молодша сестра – (на даний момент) студентка КНУ ім. Тараса Шевченка. Цей же навчальний заклад (філологічний факультет, відділення класичної філології) два роки тому закінчила я сама. Рік пропрацювала в Київському медичному університеті ім. О.О. Богомольця на посаді викладача латинської мови. Нині мешкаю в батьків, у м. Городищі Черкаської області. Працюю кореспондентом городищенського радіо, маю дві власні передачі. Вірші пишу із шести років, з восьми – друкуюся в періодиці, регулярно беру участь у конкурсах різноманітних видавництв, які на мене не реагують аж ніяк. Захоплююся перекладом (з латини, давньогрецької – я ж фахівець, з англійської). В однієї американської дівчинки були такі рядки:
От якби я була поетом!..
Розказала б себе, як вірша,
Аби люди з навколо світу
Повернулись послухать мене.
От якби!.. І не заради слави, а щоби справді послухали і зрозуміли. Вважаю, що найдовершеніший витвір – це світ. Нічого вигадувати не треба, слід лише уважно помічати і влучно передавати те, що бачиш, чуєш, відчуваєш. Поки що все.
Ярослава Шекера. У 13 — майстер традиційного народного мистецтва; в 16 — перша поетична збірка “Кольорова тиша” (К.: Задруга, 1998. — 48 с.); в 19 — член НСПУ; у 20 — викладач ВНЗу (асистент Інституту філології КНУ ім. Т.Шевченка). Інші збірки: “А небо журавками вишите” (К.: Задруга, 2000. — 48 с.), “Танське небо: китайська поезія доби Тан” (К.: Задруга, 2003. — 64 с.) та ще дві невидані. Невиправна мрійниця і романтик. Життєве кредо — китаїстика і Україна.
Ірина Шувалова. Народилася у Києві 13 березня 1986 року. Штудіюю філософію в Київському національному університеті. Книжок не видавала, в літературних колах не тусувалася. Маю маленьку дочку і великі плани на майбутнє. Живу з метою жити».
Прочитавши вибірково навіть такі біографії та анотації до окремих (також стихійно вибраних) поетичних збірок, уже можна скласти більш-менш об’єктивну картину про сучасну молоду поезію:
Каневська Вікторія. Плач за світлим: Поезії. – Рівне: Волинські обереги, 2004. – 64 с.
Основні мотиви цієї книжки – прагнення філософського осмислення нашого буття, роздуми про минуле. Сьогодення і майбутнє, про внутрішній світ сучасника, утвердження краси і добра у людських взаєминах.
Малігон Анна. Дзвінок у двері: Поезії. – К.: Гопак, 2003. – 40 с.
Парадоксальні й, можливо, не завжди оправдані, але завжди інтригуючо-несподівані образи, трепетна свіжість сприймання життя, багата лексика й оте – ледь-ледь – зависання над землею та часом, аби краще побачити і відчути, - це вірші Анни Малігон.
Маляр Альбіна. Причетність: Поезії. – Броварі: Українська ідея, 2003. – 96 с.
«Причетність» – перша книжка Альбіни Маляр. Пульс її поезії по-молодому пристрасний прискорений. Юна поетеса шукає себе в собі, у навколишньому світі, у Всесвіті; пробує означити духовні й морально-етичні орієнтири та цінності. Часом у віршах Альбіни звучать не по літах дорослі ноти, які змушують дивуватись і замислюватись. Чи не здається вам, читачу, що це і є одна з іпостасей поезії?
Оксана Поживіл. Відкритий простір: Поезії. – К.: Гопак, 2004. – 28 с.
У першій книжці автора той, хто любить поезію, знайде легку філософію юного чистого серця, яке ще не вміє, не хоче танцювати під загальні ритми нового тисячоліття, а шукає свої кольори і звуки. Через вірш-другий інтуїтивно вловлюєш енергетику жінки…
Сергій Осока. Сьома сніжинка січня: Поезія. – Редакції загальнопедагогічних газет, 2002. – 84 с.
Якась незвичайна присутність чогось магічного, що людина віками носить у собі, що не має назви, означення, не може бути вичерпно виражене жодними словами, а вгадується хіба що у незмінному, неохопному протистоянні – Я і Воно, – відчувається у багатьох віршах Сергія Осоки – молодого поета з Полтавщини. Ця тисячолітня сакральна прапам’ять, витіснена із нашої свідомості і з нашого життя, разуразно зринає на поверхню і вимагає своєї відчутної у всіх проявах матеріалізації, а головне – втілення найтоншого і найвищого: втілення у слові.
У поезії Сергія Осоки трапляється певна причетність, міфологізація, здавалося би, буденного і звичайного, перетворення його на надреальне і надзвичайне.
Щодо самих творів молодих поетів, то одержую повний катарсис від окремих рядків, строф, віршів, гармонійної єдності біографії, фотографії та текстотворчості того чи іншого поета, коментувати які немає сенсу ні у філософських, ні у психологічних, ні тим більше в ідеологічних системах координат. Дехто з поетів цього, треба сказати, не наймолодшого, покоління, бо є ще летючо, корінно талановиті поети-школярі, про яких окрема розмова, вже здобувся й на поеми, як Наталя Чибісова, наприклад (поема Жанна Д’арк). Дехто, як-от Ольга Кирилова, Оксана Радушинська, Марія Криштопа, Тетяна Яков’юк, пишуть прозу, есеїстику. В Анни Багряної є драматичні речі. Богдана Бойко, Тетяна Дорош-Мішеніна пишуть і для дітей. Ольга Кирилова ще й перекладає з російської мови, Людмила Шевченко – з латини, давньогрецької, англійської, Ольга Германова – з англійської (володіє англійською, іспанською, польською мовами), Ярослава Шекера – з китайської, а Оксана Максимчук – навпаки: перекладає українську поезію англійською мовою – для світу.
Майже в кожного поета є рядки, строфи, а то й цілі вірші про місце, роль, долю поета у світі, світу в поетичній інтерпретації.
Як-от у Олександри Бердник:
ПОЕТ
Кориця з медом… Вірші пишуть прозу,
Зігрієш руки запахом жасмину,
Слова гірчать і мають запах тмину.
Погана звичка на ніч їсти тишу.
Сценарій без логічного початку
Твій олівець продовжує писати,
Щасливий автор може обирати
Писати букву, слово, чи рядок.
Вбиває страх, чи ти його вбиваєш,
Коли тобою пишуть олівці,
Мій поцілунок в тебе на щоці,
Колись, насправді, з’їж кориці з медом.
У Галини Гевків:
ПОЕТОВІ
Мерщій в байдужість двері зачини!
В тій порожнечі нічого шукати!
Поглянь — он стогне слово від вини,
Щоночі каючись у котрій втраті.
На виставках відречення ікон,
на сполох б’ють писання у в’язниці,
гниють піднебних залишки колон,
кують вигнанці сором свій із криці.
Сліпі глухим роз’яснюють накази,
киплять у піхвах змовчані образи,
терпіння ржавим ланцюгом скрипить.
Візьми те слово зболене за зброю,
ввійди в буття сміливою ходою,
віддай себе у цю священну мить!
У Марини Брацило:
Ще вiд часiв найпершого поета,
Що сонце стяг за променi до нiг,
Так повелося: з слiв плетуть тенета,
А iнодi пiснi трапляють в них.
Стається це раптово i миттєво –
Ось так, цiлунком виглушивши крик,
Обвився змiй навколо стану Єви
I поглядом смарагдовим пропiк.
I хоч звiдтодi хлiб їмо не прiсний,
А солений ропою iз чола, –
Людина починає жити з пiснi,
I пiсня ж – доказ, що вона – була.
Вона простує пiснею, мов полем,
Крiзь все життя, чекаючи стради,
I пiснею ж вiддихується з болем,
Коли її зацiджують “пiд дих”.
А потiм – далi, далi, аж до краю,
У безвiсть переходячи крiзь днi…
Людина не вмирає, а змовкає,
Останню ноту кинувши в зенiт.
Таке-от бачення місії, ролі, місця поета в Універсумі сучасними поетами, кожен із яких уже заслуговує окремої розмови, отож в оглядовій статті зупинимось на симптоматичних художніх моментах, максимах творчості покоління, репрезентанти якого попри всі спокуси глобалізації-цивілізації претендують бути «ченцями майбутніх богів», а не «жалкими, смішними канарейками-брязкальцями, що співають із чужого голосу», вибирають все-таки Гонту, а не «пепсі»:
І у світі, де, наче краплина,
герметично захована я,
наворожу вітчизну і сина
і повернусь, і буду твоя.
(Білецька Наталка. Друга ріка: Поезія. – Львів: Сполом, 2005. – С.11.
А все ж, як гірко жити без романтики:
Полови трішки, трішки муляжів.
Ні жар пустель, ні овиди Атлантики
Вже не хвилюють нинішніх мужів.
(Горбатюк Олена. Серце плаче дощем: Поезії. – Костопіль: «Роса», 2005. – С. 49).
Що сталось – те сталось. Не можна із пам’яті стерти
Горе, що врізалось в цілі людські покоління.
Той, хто створив смерть, повинен померти.
Смерть сотворила істота з ім’ям людина.
(Каневська Вікторія. Кличе дзвін: Поезії. – Рівне: Перспектива, 2003. – С. 17).
Хтозна, може, те місце – моє?
Може, я заслуговую?
А там розсівся Кобзар і п’є
Тумани. І думи гоїть.
………………………………
Я колись, натомлена. Примощусь,
порадіємо поряд просто
Обоє охочі до прадощу.
Та вір же у мене, Господи.
(Малігон Анна. Дзвінок у двері: Поезії. – К.: Гопак, 2003. – С. 35).
Там, де міт, огорнений молитвою.
Ще бринить у полинових снах,
Диха скит надіями розбитими,
І шумить легенда в колосках.
(Шекера Ярослава. Межи двома стінами жита: Поезії. – К.: ПВП «Задруга», 2004. – С. 94).
Тому поети справжні, бо пропащі…
Послухаю востаннє пульс трави.
Життя – то все найгірше і найкраще,
що нам Господь в дарунок сотворив.
(Яков’юк Тетяна. Молитва: Поезії. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. – С. 27).
Читаючи такі от строфи ще раз (о Господи!) переконуюся в тому, що справжнє, кровне подібне… що живе, пульсує воно і множиться в руслі великої національної та всесвітової високої традиції – писати про складне просто, музикально і світло. Тому сьогоднішні двадцятип’ятирічні беруть епіграфами своїх книг рядки Лесі Українки, Уласа Самчука, Віктора Ґюго… тому пишуть вони про найголовніше, як і їх попередники не лише тридцять, але й тисячу, три тисячі років тому: про кохання, космос і батьківщину в розхристаних координатах часу-і-простору, деколи вважаючи батьківщину коханою, а коханого космосом… звідки й починається те, що ми називаємо поезією: музикою, написаною словами:
Життя –
один великий заголовок
на сто піщин.
Моя причетність міряється
словом,
і більш нічим.
Шляхи назад бувають
несуттєві,
бо день почавсь.
Миттєвість зачепилась за
миттєвість –
і вийшов час.
(Мамчич Олеся. Перекотиболе: Поезії. – К.: Унів. Вид-во «Пульсари», 2004. – С. 63).
Інколи поети цього покоління, як і загалом справжні поети людства, збиваються на пронизливу публіцистику, що їм не прощають їх більш камерні колеги, але зрозуміють (я впевнений) нащадки:
Ну хіба мені мало
в Україні роздолля?
Ну хіба мені мало
української пісні?
Скільки часу п’ємо-наливаєм:
«За волю!»
Й за кордони втікаєм,
бо в хаті нам тісно.
(Яков’юк Тетяна. Молитва: Поезії. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. – С. 41).
Формозмісти і змістоформи їх творів можна порівнювати між собою, можна із попередниками, можна шукати паралелі в інших літературах та інших видах мистецтв з якими вони акустують, а можна (і треба) у них просто вчитися, просто черпати внутрішню енергію захисту від зовнішнього непоетичного світу, вчитися кольороподілу, найтоншому інструментуванню вірша, вмінню складати ціну римованим рядкам про несуттєві дрібниці і про головне.
Адже їхнє покоління, як і покоління їх прадідів, яке писало вірші в окопах Великої вітчизняної, батьків-«афганців», захищаються від світу молитвою та (іноді) щирою лайкою… яку їм час пробачить, як пробачає Артюру Рембо, Федеріко Гарсіа Лорці, Володимирові Сосюрі, Павлові Васільєву, Євгенові Плужнику, Миколі Вінграновському, Сергію Єсєніну…
А те, що написано під анотаціями до їх перших і наступних книжок: «Для широкого читацького загалу» – зараз звучить дещо знущально, бо ж усі ми чудово знаємо, що кількість екземплярів видаваних у світ поетичних книг десь у п’ять разів менша, ніж кількість самих членів Спілки письменників. І винні у цьому в першу чергу явно не поети, які (за визначенням того ж Лорки) – дуенте: тобто ті, що дарують душу, українську душу, бо, як не дивно це звучить на п’ятнадцятому році незалежності, відважуються писати українською, зрівноважуючи наші внутрішні та зовнішні перехідні світи (мезозої).
І говорити про них у контексті якихось модних, але енергетично немістких теорій-ізмів, як-от модерн-ізм, постмодернізм, фемін-ізм – ущербно і несерйозно. Називати їх дев’яностиками – просто смішно, бо це асоціюється з якимось довгоносиками, п’тидесятниками… одне слово від таких термінів віє сектанством і до маразму здрібнює Парнас.
Щодо впливів на молодих, хоча краще казати сучасних, поетів України інших літератур світу, – то це тема окремого дослідження, хоча певні тенденції, ґенеза наяву: якщо ще років двадцять тому українські поети свідомо, підсвідомо чи надсвідомо відчували на собі вплив російського поетичного космосу, то тепер горизонт розірвано, і дехто з молодих упав-запав у іншу крайність: запопадливо європеїзувався… Хоча, повторюю, на останніх семінарах у Спілці письменників я відчув, як поети – сторожі генетичного коду нації – летять у глибину, в корінь, до фольклору, до ріднобожжя, до рідної природи та історії – тобто до дерев на соборах.
Жанри і види літератури закономірно змінюють один одного, як пори року: після розквіту прози йде драматургія, потім – публіцистика, а після неї, як весна духу, – поезія. Зараз, на початку нового тисячоліття, гряде Її час, час нетерплячої і вічно молодої Евтерпи.
Я прийшла,
щоб з’єднати століття…–
написала Ольга Городецька в епіграфі до свого вірша «Хтось зім’яв почуття».
Ці ж слова, можна вважати, – кредо сучасної вічно молодої поезії України, молодого і знайомого нам племені, яке ми поважно любимо, бо воно наше продовження, як і ми його…
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.