Це передмова до книжки молодої, сильно красивої «закосичено-ставної української дівки» Оксани Пухонської «Крізь вени Всесвіту», яка закінчивши з відзнакою сільську школу на тернопіллі у 2005 році (цитую з автобіографії Поета), «вступила до Тернопільського експериментального інституту педагогічної освіти за спеціальністю «Англійська мова», який вирішила залишити, не маючи змоги бути близькою до того, до чого постійно рветься лірична душа – до поезії, творчості. Головна мета в житті – завжди залишатися людиною».
Вона приїхала в Острозьку академію «вчитися на поета». Парадокс нашого незалежного часу: гонорарів поетам в Україні не платять, стаж у трудову книжку не записують, а спеціальність така у кількох університетах відкрита. Чи не єдиний диплом, який його власнику не дасть шматка хліба!.. Повний, як той казав… ідеалізм.
Тому саме в контексті життєтворчості Оксани спочатку дозволю собі кілька теоретичних інвектив про контекст Її тексту, підтексту, надтексту, біо-тексту.

* * *
Поети завжди приходять невчасно – здається нам, коли ще терпимо серед себе живого поета.
Поети завжди приходять вчасно – розуміють наші внуки через кілька десятиліть, століть… коли вже маємо перед собою лише твори та портрет того поета... легенду про нього.
Кордоцентричним особливо некомфортно в координатах кардинальних перемін, історично названих смутами, руїнами, де базарує пронизлива і принизлива метушня капловухих проноз-псевдоінтелектуалів, снобів-лібералів, різних пост- та анде- заангажованих маргіналів, необтяжених ретромоделями дискурсів батьківщини, матері, честі, суєтних та успішних у мутній свяченій воді менеджерів, продюсерів, душевнохворих дегенератів, яких Всевишній не знав як покарати за содомські гріхи предків, то, як зайців, покарав сміливістю...
«Демократизовані» «совки» тягнуть латану-перелатану ковдру художньо-інформаційного вітчизняного поля на себе, до склепу... Підбадьорені заморськими брязкальцями постмодерністи (вчорашні найактивніші комсорги) – якраз по діагоналі – на себе... тобто до інтерсклепу. За певних історичних умов ці дві групи легко-грайливо поміняються місцями. Адже всі вони – гості однієї горизонталі.
Вертикаль же, вісь, самотіє, мов козацький спис на чорноморській «чайці», мов кам’яна баба у степу, мов паля, на яку нема кого садити, бо нема за що, бо клоунів, скоморохів ніхто ніде не карає за законами честі... навіть у бою.
А час тепер гірший, ніж бій. Бо це час чекання бою...
Як там у Семена Гудзенка в неповторному виконанні Володимира Висоцького:

Коли на смерть ідуть – співають.
А перед цим то можна плакати.
Бо ж найстрашніший час в бою –
Очікування атаки.

Який Мамай (воїн-характерник ) покличе до неї, коли руба постане питання смерті чи втрати національної честі, без якої нема нації.
Який самотній Мамай відчує цей момент?
Воїни-поети, поети-воїни, як правило, фізично живуть недовго. Метафізично – вічно...
Тому й себе вже зараховую до вчорашніх.
На зміну мусять за всіма законами універсуму йти молоді.
Їх (за тими ж законами) небагато, «дрібненька шопта».
Хто вони? Які вони? Де вони, демони?..
Ангели чують сердечні думки, а біси – слова...
Слів багато. Думок мало.
Поезії (музики, написаної словами) ще менше.
Для сучасного перехідного літературного покоління поклоніння формі – сенс.
Модерні двадцятилітні козиряють, пушаться своєю «абсолютною розкомплексованістю». Але ж де нема комплексу, там нема чому ставати РИТУАЛОМ! А де нема ритуалу – там нема культури... там нема МИСТЕЦТВА...
Епатаж, бутафорія, балаган, буфонада, бурлеск – це (ще із Древньої Греції відомо) – забави для плебсу, для рабів.
Аристократи ж завжди ходили на високе, на драми, трагедії...
Тому, спілкуючись із молодими письменниками як керівник літературної студії «Франкова кузня» при Львівському університеті, керівник всеукраїнських творчих семінарів та майстер-класів, член журі різних поетичних акцій, вже добрий десяток років шукаю серед них майбутнього Мамая... мамаїв.
Інколи знаходжу.
Вони, як великі каравани, не зважають на пістряво-хімічні бутафорські столично-провінційні масовки, які мушино-мишино, машинно рояться навколо таких же видавництв і кафе.
Помиляюся чи ні – покаже найближчий час.
Ось і рік тому знайшов кілька мамаїв як викладач спеціальності «Літературна творчість» в Національному університеті «Острозька академія». Серед них Юхим Дишкант, Роман Романюк, Вікторія Каневська... і нарешті – Оксана Пухонська.
За тоном голосу, характером жестів, поглядом у студентці-першокурсниці вгадувалася Особистість-воїн, така собі летючо-легка самодостатня амазонка, яка, як виявилося на першій же парі, пише емоційно чесні, по-бетховенськи передгрозові строфи, як-от:

Церковним дзвоном плакала душа,
А тіло причащалося повстанням,
Вином і духом дикого коша,
По-запорозьки мужнього й останнього...

Війнуло нашою здоровою, на полині і ковилі настояною вічністю, нецинічною призабутою (справжнє мистецтво завжди має присмак ретро) правдою гармонійних слів, якій зразу ж віриш, необов’язково навіть приймаючи її повністю, як вічно присутню в нашій крові і як несподівано нову, навіть інтимну:

Прокинутись вранці,
Побачити небо,
Згадати, що снилось,
Вернутись у себе...
Води із криниці
Напитись здорово,
Вклонитись сусідам,
А потім корову
Напасти на лузі.
Помріяти в травах
Про сині вершини
Великої справи.
Роси назбирати
В правічному житі –
І так помаленьку
Учитися жити.

Тут вгадується ранкова школа народної пісні (від колисково-колоскової – до заклично-бойової), без якої, як без тайни і печалі, життя людини у холодному космосі неповноцінне, ніяке.
А вже той факт, що Оксана попередній вуз «вирішила залишити, не маючи змоги бути близькою до того, до чого постійно рветься лірична душа», однозначно свідчить про фаталістичність її драматичної натури, які завжди у безодневі часи приходили до нас не тільки як чоловіки, але і в образах Марусі Чурай, Лесі Українки, Ліни Костенко... – і ставали для етносу тими внутрішніми компасами, які допомагали йому не збитися з дороги. Самі ж ішли завжди проти руху натовпу.
Оксана Пухонська як поет-людина має всі природні задатки справжнього поета: вона тонко відчуває гармонію, артистична (грає в самодіяльних театрах провідні ролі), неповторно читає свої та несвої вірші. Як людина-поет вона духовний максималіст, із давніми, шліфованими родово-видовим кровно і духовно братерським безкомпромісним кодексом дружби, кохання, честі-гідності, справедливості.
Це, знову ж таки, однаково виразно читається і за тоном розмови, жестами поведінки, і за енергетично потужними авторськими текстами про ту ж Дружбу, те ж Кохання, ту ж Батьківщину у різних часово-просторових координатах, той же безмежний, але вже олюднений, навіть українізований такими, як Оксана, Поетами космос:

Вдивляюся душею в сьоме небо,
Така теплінь липнева,
Аж болить
Земля собі від...
Від самої себе.
Рахую зорі,
Тіні,
Кожну мить
Як те,
Що проминуло і збулося,
Як те, що кане в Лету, у траву.
Цілує вітер космос, як волосся,
Як струни пісню справжню і живу...
Те небо мені пахне Україною
Так безголосо,
Вогко,
Мов сльоза.
А Шлях Чумацький теплою стежиною
Вертається в історію
Назад.

Часто у Неї в одному вірші є про все і – єдино, часом вірш про кохання – окремо, про батьківщину – окремо, про Все – окремо. Але також – єдино.
Таким сильним і чутливим віриш. Таких мудро мати друзями, а не воріженьками. Бо такі як скажуть – так і зроблять: енергетично містко та енергійно-рвучко.
Давно не зустрічав такого потужного нефілологічного поета із таким розмахом крила і запасом дальності польоту.
У час дефіциту чоловічості знову зманіжене «козацтво» по-козячи боязко відклоунюється від Оксани буфонадами, балаганчиками, бурлесками... і це при тому, що у неї не лише чудове житейсько-художнє почуття Содому і Гоморри, але й гумору.
У джинсах, у вишиванці, із завіршованим ноутбуком у руці, із досконалим знанням англійської мови Поет Оксана Пухонська – готовий образ нашої дзвінкої сучасності, яка приречена бути нашим медіум у ХХІ столітті поміж космосом і косами, українцями та, наприклад, японцями, французами, сербами, між предками й нащадками, коренем і крильми.
Наразі Вона як поет при принципово довершеній блискавично набутій техніці та вродженій нетутешній великосердечності свого Тексту іще виписується, допускаючи подекуди комарині огріхи на кшталт збігу однакових приголосних у рядку «Лиш прометейський гнів-вогонь».
Має у свої роки ще творче право...
Та й поезія загалом – діло молоде, весняне… тому й такі глибоко-крилаті, пронизливі в Поета рядки про кохання:

...І хай слова усі ще не доказані,
Від себе ми стомилися давно.
Земля дощами туго перев’язана
Востаннє... не востаннє – все одно.
Ми, бач, були майбутнього не гідними.
Повиростали наші ясени...
А, знаєш, сумно, що колись так віддано
Моїми будуть не твої сини...

У тексті рукопису Її тепло-космічної книжки «Крізь вени Всесвіту», слова «біль», «болить» вжито аж 68 разів, «душа» – 41 раз... Багато Дніпра, Чумацького Шляху, долі...
Між рядками, словами багато польоту, відчаю, «любові і крові», яких Оксана могла би римувати, бо вони СПРАВЖНІ, бо Їй ВІРИШ. Бо у них якесь «передчуття осіннє далеко не найкращих перемін», де білі плями нашої історії – це чорні діри нашої свідомості.
«І це не старт, це вже політ» – пише Вона у вірші «Стаю сильнішою від себе».
А коли новітній герострат-політик, щоби прославити своє ім’я, спалює храм, збудований своїми попередниками, то такий молодий і Всевишнім обдарований Поет, як Оксана Пухонська, спалює себе, щоби цей храм прославити... І не лише храм – Перуна, кам’яну бабу і бабу камінну, Христа і хреста, чайку і «чайку», національне у глобальному і глобальне в національному... Прославити і зафіксувати у виноградно-зрілій соковитій Метафорі, яка кличе до бунту і до ласки одночасно, яка по-людськи ранима і по-вселюдськи безсмертна, як справжній поет-Мамай.
Оксана по-лицарськи не любить лицемірства і півтонів ні у творчості, ні в житті, що для неї, як уже було сказано, – єдине. Це видає у ній генетично радше українську степову, ніж галицьку натуру.
Велика сила – оцей селянський вроджений аристократизм, без оцієї містечково-урбаністичної манірної «немічності занудних поетес», без щонайменшого присмаку міщанства, яке саме собою для поетичного клімату і клімату в Поезії смертельніше за... гріх.
Мені цікаві Оксанині художньо-етичні максими: «То буває таке – коли друзі стають ворогами», її кредові рядки із енергетичною правдою крейдово-руського, кревно-козацького періодів, коли не так важливо про Що, а важливо Як автор гонить лірично-драматичні струми по струнах від кореня до крони – і далі, далі...

А гени чують предків кров нескорену,
Дніпрові їх глибокі голоси...
І нам за себе навіть трохи соромно,
Бо ми до них іще не доросли.

Або...
Після відвідання Берестечка
10 червня 2007 року

Із крові росте трава,
До жил доростає туго,
І полинова журба
Стане для серця другом.
Нервом відчую даль,
Козацько мені до болю...

Люблю такі вірші, з яких можна зробити правдиву пісню, поклавши їх на гітару чи й на кобзу...
Вона зостанеться після нас, бо вона була до нас і серед нас.
Такі поети, як Пухонська, у пісні народної вчаться – і пісню після себе й залишають.
Не можуть не подобатися такі-от Її фрази, рядки: «Анатомія долі...», «Цілує вітер космос, як волосся, Як струни пісню справжню і живу...», «А Шлях Чумацький теплою стежиною Вертається в історію Назад», «Мій голос сиводревнім», «І вечір росте, як трава із глибин землі», «Заблудилася серед епох і солодких рим...», «Гітарно мовчить ріка...», «І словом, немов мечем, Ми аж до безсмертя хворі», «Від життя на душі оскома, А до краю... до краю зась», «Я ж на хресній дорозі І тільки-но перша станція...», «Театральна печаль не сумісна з моїм терпінням», «Хотілося сліз, але плакати, бач, не хотілось», «Лилась отрута хаосом молекул», «Хрестили світ, Як Русь мою лелечу», «Хворіти на комфортність стало модно», «На дні сльози тонкого часу жили... Глибоке сяйво місяця...», «Журавлями злетіли, А зорями впали вниз», «Синьоока мудрість образів...», «На кавовій гущі сплетуться нитки іроній», «Впадуть зорі сумні у ріки крижаний вогонь», «Тоді, коли сонце стоятиме ще попереду І питиме небо мій білий крилатий кінь», «Біль залишився, як результат, як син Ненароджений нами...», «Коли місто нарешті, як древні могили спить»...
Природні Її неологізми: повномісяцем, глибокожильну, снігоосінь, первородніє, відструнів, глибоководнішаю, давньолегендні...
За лірично-медитативною поемкою «Полинові голоси» книги «Крізь вени Всесвіту» відкривається перспектива епічного поета, поета-драматурга, поета-прозаїка-характерника... характерника-Мамая, завдяки якому і таким, як Він, ми, українці, не згинемо в лілових пісках історії, яко обри, а зостанемося в образах та образах, як вітри і верби, Дніпро і зорі.
«Отак воно, засмучений Тарасе...» – звертається Оксана Пухонська до Тараса Шевченка, і за цією недомовленістю, над цією паузою – все...