Опубликовано: 2008.09.08
Петро Скунць
БЕЗ СУЄТИ
Василь Кузан за фахом – математик. Та ще під час навчання в Ужгородському державному (тепер національному) університеті виявив хист до образного поетичного слова. Але хто його чув? Хіба що друзі-літстудійці, які, помічено, теж чують – більше себе самих, як своїх колег. А тим часом розпорядником нашого життя проголосив себе дикий ринок, що в своїй галасливості не здатен прислухатися до слова вистражданого. По-різному пережили цю ситуацію молоді таланти. Багато з них у прагненні сподобатися новому часові почали вводити у літературний слово обіг вульгарні або й брутальні поняття, навіть мовний суржик, що опанував не тільки базарну, а й парламентську стихію. Краса на очах ставала старомодною, її почали навіть соромитися, напинаючи на відкриті обличчя і душі сатанинські маски. Той руйнівний для культури процес триває і досі і претендує на першоджерельність, відкидаючи попередні здобутки як соцреалістичні (щось подібне вже було після жовтневого перевороту). А що ж новий реалізм? Та він уже задовго до нас заявляв про себе, лише називався тоді натуралізмом. Гадалося, він вичерпав себе, аж ні, спромігся на друге дихання. Та це друге дихання виявилось допінговим, ровесники Василя Кузана, що видумали собі бозна-які літературні течії та літературні угруповання, потроху переконуються, що зайшли в глухий кут, бо писати правдив безцільну, яка не відчуває відповідальності за життя, - то все одно, що пливти за течією, не знаючи, до якого берега пристанеш. Але тоді навіщо жити? Навіщо приймати від Бога великий дар життя?
На щастя, в Україні ще збереглися невеличкі острівці культури, де слово не стало засобом торгу.
Для Василя Кузана таким острівцем став міжнародний конкурс творів молодих авторів «Гранослов-93», дипломатом якого він став. Наслідком стала збірка «Загублене мовчання», що здобула свого читача. Звичайно, не масового, бо на масу вона й не була розрахована, а такого, що не розучився думати, відчувати різницю між сонячним і неоновим світлом, між статевим потягом і любов’ю. Бо, власне, що таке любов? За Марксом, наскільки пам’ятаю, це статевий потяг, опоетизований людською свідомістю. Чуєте, опоетизований!
Друга збірка мала вже космічну назву – «Непаралельні поцілунки». Відразу спливають на гадку паралельні і непаралельні світи. Але ця збірка й досі не побачила світ. Натомість в Іршаві вийшла інша – «Демони дівочих дегустацій».
Від появи на світ першої збірки Василя Кузана спливло майже десятиліття. Назва нової книжки «Верлібрідо» мені не зовсім зрозуміла. Верлібр – це вільний вірш, не обтяжений літературними канонами. Мабуть, автор захотів поєднати його з нині модним «лібідо».
Василь Кузан і далі залишається насамперед чуйним ліриком, хоч й з філософським підтекстом. Як на мене, він весь у словах:
А я впевнений,
Що все буде добре.
І страждаю тільки від того,
Що важко тобі.
Поки вміємо страждати від страждання інших, ми ще не цілком втрачені люди.
Не всі поезії у збірці – верлібри. Є просто білі вірші (з чіткою ритмікою, але неримовані), є і римовані. Але головне, що в них є сама поезія. Ближча до вічності, як до нинішнього зажерливого дня.
Не такі ми вже й погані, як виставляємо себе перед світом. Про це мені сказала нова збірка Василя Кузана. І не тільки про це. Але нав’язувати своє прочитання нікому не хочу. Просто побажаю авторові довірливого співбесідника-читача. Збірка, запевняю, того варта.
18 листопада 2002 р. Петро Скунць
лауреат Національної премії
ім. Т.Г.Шевченка
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.