Ранком сонце лине просто в хату, промені лягають на поріг. Вийшла Яся у садок гуляти, де ще так недавно танув сніг. А тепер — росте на гіллі листя, горобці веселі цвірінчать, і нової травки гострі списи з-під трави торішньої стирчать. Край паркану — що це роблять діти? Скільки сміху, галасу й турбот! Підійшла Ясюня подивитись: — Це ж вони тут скопують город! Сміх і галас: — В мене будуть дині! — В мене морква! — В мене буряки! А в того — гарбуз з смачним насінням, і в’юнкий горох, і огірки... А Ясюня ще така маленька, наймолодша між усіх діток: чорні очка, личко рожевеньке і кругленька вся, як огірок. Тягне Яся і собі лопатку, — ой, яка ж велика та важка! — Буде в мене теж маленька грядка, як у всіх дітей із дитсадка! І скопала грядку наша Яся, не відстала від усіх діток. Їй, щоправда, допоміг Михасик, та Роман, та Лесь, та Ігорьок... Ну, мала, яке ж тобі насіння? А мала й не знає: що саджать? Посадити б їй солодкі дині, що під сонцем, як свинки, лежать? Чи червону моркву? Чи салату? Чи смачні зелені огірки? Чи капусту — потім шаткувати? Чи горошок, щоб зривать стручки?.. Узяла Ясюня по зернятку й буряків, і моркви, й те, і те... Ой, і буде ж у Ясюні грядка, мабуть, краща, ніж у всіх дітей! Йде робота радісна і спора, веселіша за найкращу гру. А весняне сонце лізе вгору, і пече, й цілує дітвору. |