Малював картину тато,
Квач у фарбу умочав,
Потім вийшов із кімнати
І обідати почав.

Тупу-тупу, хтось тупоче,
Відчинити двері хоче…
І в кімнату в ту ж хвилинку
Входить дівчинка Маринка.

Бачить: квачики чудні,
Фарби різнобарвні,
А на білім полотні —
Щось не дуже гарне.

Зараз доня квачик витре,
Візьме фарби на палітрі
І на татовій картині
Домалює квіти сині.

Не виходить — хоч заплач!
Тільки плями й смуги…
Мабуть, це поганий квач,
Треба взяти другий.

Треба взяти іншу фарбу,
Ясно-жовту, дуже гарну,
Чорну, білу та руду
І змішати до ладу.

Раптом тато на порозі.
Тільки глянув — що то?
Фарби, пензлі на підлозі…
Знищена робота…

І стоїть мале дівчатко,
Посміхається до татка,
Довгий пензель у руці,
Різні фарби на лиці.

— Ах, ти, шкода наша, шкода!
Що ж ти наробила?
Грійте швидше теплу воду
Та давайте мила!