Це твоє золоте серце з достоту твоєї волі відверте-втішне, видиме-смертне, більш молоде-синє. Проте я маю кволо-старе власне серце, яке наявне стале червоне-чорне. Тепер ми перед своєю приватною землею залитою кров'ю замінованою і розритою ідемо разом до смерті неприхований страх в очах німий жах але ми ідемо приватною власною ділянкою землі втрачаємо відчуття самих себе волю до ризику і ми йдемо до нікому невидимого життя ми ідемо у таємне невідоме невизначене майбутнє де не мається любові до землі де не мається будь-якого зв'язку із земним тяжінням Ти всім зірвав голос і віру. На гідних бійців оборона міцно видихнула луну з мотивами убивців. Обточив собі свого ножа, собі, психу-вітію- місію месії. Отримав на війні прощення, від утоми та напруження самому собі треба доводити, що ти ще живий привид в свідомості сторонніх, що ти хворий на думки, що ти кволий голуб своєї мрії, аби голіруч відживлювати нові рани на рідній землі, готовий розбити голіруч пороги в Мирнограді під фонтанами окатишів, попри своє насичене, проте коротке життя в льосі. Подивись, порфіро-виродко, сонцеликий простив З тих пір, як моя смерть полетіла за героєм, вглиб викровавленої ікони Божої ночі. На очах поет вбив у собі духа, заціпенів, зник і його простий, причинний вірш-жах, метафоричного боржника волі у неволі. Тлінний і проникливий, ти вічний головоріз, наявний збоченець, тільки що прощений. Ти спиш з умертвленим сном-гріхом під зливою градів, кабів, ракет, шахедів, а з душі розкішно миротичить ритм війни. Лише одна мить і ти уже явив вільний інстинкт звірини, тихому собаці, якому опливіють криві морди котів-приблуд, аж туркотить осонь в повітрі, вертяться дрони-роботи. Гнівні ігри крові, приблуди влучають, стріляють з позовами, прямо в очі оркам, ті потім знову виникають, справді, немов живі тіні виходять з розбитої господи. А оце ще щось, збіглись твої творці, це скрізь ти, тітько-відьмо, до купки зібрала усіх мудрих до води, тутечки, же отримали привелебні прильоти, гіркі звірові улови з повітря. У нас - шість трьохсотих і два - двохсотих. Іди спозарання до прощі гріхів, не в храм, а через мочарі в урочище-лісі до свого найдорожчого золотого голосу підозрілих істот, через по-щойбічні золоті промені сонця. Почни розмови розуму і душі. Огорнули грімкі прильоти місто Покровськ, ось тут, де повні роси світів Святої Покрови, влізли кіборги вліво, мов стрімкі цигани. Злісно, підло оковирять вітром-вогнем з дібров, орки лоскочуть колоди та вирви, зносять старе житло, розтрощили сільпо. Слідом пішло за Іродцем це людське їдло. Вилізло своїм гріхом на ідольного в місті. З тріском підняв і перевернув моє гніздо. Донець звіром відводить осінь в мій світ. Багровіють в болоті жорсткі бойові дороги. Не відводь, мене, Боже, навколо м'ясники, кілок за містком є орієнтиром. Вогонь!! Божевільно забриніло повітря за лісом. Дрони над лісом. Скидають боєприпаси. Ця "м'ясна" війна постійно залишається при пам'яті звірячих тактичних операцій. Оскаженіла моя уява, - практика безумства дикунів і терпіння атак сатани. У еліти світських дикунів під "допінгом" випадає уява самих себе, це як у орди, що полює за смертю, свідомість ризиків безвісти зникає, жива інтуїція ушкоджена загрозами та вогнем, у спраглому серці пульсує агонія смерті, уся емоція на виявах - спроможність жити тільки в припадках, підсвідоме знищення злітаючих дахів. Живий страх раптового самозникнення у часі. Аби не забути цих "сатанинських" свідчень, для себе самого випишу прогноз миру, хутко по свіжих слідах записую діагноз оборони лише на грунті втрати людської свідомості. Все інше, що не встигаю за браком часу, свідомо занотувати, деталі, обставини, факти, може буду, потім тільки додумати, - являться нові фактори та причини!!! Уся дикість орди прихована у одній нелюдській істоті, все інше - у нематеріальних процесах "м'ясної" війни. Примітивна ціль у ворогів-росіян - це смерть, це знищити непідлеглих московитам, усіх сусідів, усіх "виродків". Усіх, хто інший, хто вільний, приватний, не можливо підкорити собі як "м'яку" істоту в людині, тому одразу фізично убити вільну свідомість до життя, умертвити і сказати самому собі: "все, я герой, я усіх переміг!" Халепа у дикунів-росіян на "м'ясній" війні, вони добре розуміють "вольності" смертей у своїх ментальних неуявних привидів, у своїх непомітних примар, живих інстинктів, свого притягування світу привласнення у неволі, свого полюсу чорного сяйва та енергії фізичного підкорення. Що ще вселиться в душу дикуна, то є жахливе, - саме для того, аби убити, аби не дихали інші.
|