Вихлинули з річки, з Бугу,
дружні білі ручки, і щирі щічки.
Біліють дві тучні дівчини,
дві Юлії, в жужмі липнюють.

Біжу із річки Бугу,  втік, встиг, -
Устим вислизнув з-під рук Рімми.
Зігнуті в три знімілі дуги
тут снують в тузі  
дві цімульки, пильнують
вигрій шульги Людмили.

Між тим відбіг Устим
від вижижки Віти і ліг зі слізьми,
відкинувшись в піску,
схнюпившись... він любить її…

Сидить тут шпигун Христі,
сліпий дід мутить виручку.
Вільні думки ниють в луну,
лізуть в чужі люмпи сили,
в хвилючий шум кругів в Бузі.

Він любить іскри дружини.
Сліпий хитрун Сидір Кузьмич з Вижниці,
крутить під три музики,
здуру трубить гуртуль.
Цуцику Джурі крутить
стиглу дулю із руки дитини.

Відчувши злий дух
вишіпту і флірту Люби,
викрикнув світу, мій кум,
будівничий Фрідріх: «стій!».

Міцний тулуб Люди
вислизнув з купини в кущ,
Зумить куций фрі-грім
з сумнівів, з дрім-руху
Вінниці, під стрім,  
спугнувши хтивий
кульбіт Луїзи в Бузі.

З’ївши вигур, і ні гу-гу,  вибіг
з близьких кущів Кирилівни
з кимсь з упирів війт Тихін,
чи упився, в лютищі вирішив  
вилізти з нужди ушлий,  рвучкий жук.

Скинувши крижу, блищить
чубчик на Людвизі.

-   Привіт, тузик Русик!
-   Скупнувсь,  діду Кузьмич.
Ви, діду Мусій, скурили цілу трубку!
    - Скуштуй, Устим, кукурудзу!
-   Ні, куди,  тут цілий пиріг, і дикі мухи.
Грубіють їх гидкі, смутні душі.
Дуріють, викручують  ціни
під цілі вулики мук в Зіни. -
Зітхнувши, присів
сліпий дід Кузьмич.
-Дід, дві миші гризуть в мисці
цвілий хліб. Дід їх убить.
- Убий.

Тут любі скрицівки   джинів.
Грицьки цілують губи Килини. -
Тютюн-змій увів хитрунку
Вірку у ключниці Нінки! -
Уліз в її смуглі груди,  любить
її прірву, блисучий вусик  її брів!

-   Тут, міцні джигуни пильнують цибулю,  -
шуткують три кріпкі  Віри під  стійку Міши, -
-   Пліткуюють з міхурні в Дусі,
зцілюють пухирі в Кузьмичів,

-   Уй, здують всю шкіру спини Інни,
зіпруть із жиру в чмур, -
дідів бурдюк упрів, -
вичують свій хліб у смузі,
чумні,  дурні мухи,
кусючі мухи, - прикрути їм Ісус, -
нізвідкись тут міхур  звів сили, - у-уу,
їхні ці співучі шуми,  ну, влучи їм в
чумні,  хвилючі,  круті тулуби цю біль!

Ці стрункі хвилі б’ють цупку Ївгу у ситій битві,
в груди діду Дмитру Кузьмичу лиють густий піт,
в пусту, худу піч, в дурну ніч бубликів у кішки Мурки,
уміють пічкурі тут бути зуючими, трішки глухими.

Притихли сюржурні куркулі Вінниці,
Ідіть збіглі, видутлі, дужі вітри-стриживці.
Живуть з укіль Луцьку пишні буржуї.
Успішні видумують їм  виручку з усіх.
Всучили в ніч мугирів з Ґирлиґу.
І дують нізвідкіль жежелі духів із шуб.

Витрусились звирубичі з міцних дубів,
буйні птиці-джигуни спустились з гущ,
в кумирні, в млини, вийшли з гнузд, з крух, з трущ,
скріпилися кліщі в лузі у мурщіці в крушній гуцлі.

Тю, чути чумні, ілюмські  звуки, уй, чути гул з крипти.
Сюди, в ліси з гір, пішки їдуть тільки хитрі злидні.
Тут, усюди, у ніч білі ниви, чути виски всі лютих, усі тут зникли, -
ні духу, ні слуху, ні пуху, - тільки мутні пучки джгутів від них.

Притихлі хвилі Бугу вглиб
тськують буцім міст внизу.
Пливуть стійкі в гурті
в зіпрілу дурницю тітки Кулі.
Чи в душиці прихильні
мурки призупинили їх від згубиці.
Чи сплюнули  мрію й віру
з пильних  вуст в гнів світів!
У скручній пилюці крутить
путь війтів в Крим.
Тут ти чужий усім.
Улізли кримуки ситим в зуби,
вкусили лиху щуку втіх.
Відчули  щирий тихий
сміх духів з усіх стріх!  

-   Діду, ти вирішив жити в Криму?
Діду, викинь свій білий «Жигуль»!
Ні, ні, - усміхнувсь дід.
Ну-ну, Устим, -  утнув в сухі, блискучі зуби між тугі губи
круглі міцурки тютюну. Курить прудкі цурки.

-   Чи ти здурів, ти, - чур, внучку,  ух, Грицьку, куди  уліз, під жигуль!
-   Діду, діду, ці луччі, - ти зумів скрутити,
прудкіший шнур у струмі.
Здув дух  їхній дзюркіт сліз
вивів у крик, у більший
джикуль гніву, - біль викурив,  -
діду, цілу трубку викурити
 в хрипку лють.

Скрути їм, дулю, діду Кузьмичу,
Вистиглу вилунь, гірку любінь
із цих жил скріпив дід хижнюків-жуїрів.
Із суспільних  друзів з Ґулудзів  
звулицюв  тінь у цій удусі присутніх.
Скулить дзвін: «У скрутних сусідів - судді скрізь».  

Дід Кузьмич видув усіх сліпнів,
видув цих квилих трутнів зі стріх,
їх підтримують рідні, під шум лісів.

Люди, ці джурні випруть їх
із збудних  мікстур  в духів,
зрушуючи структуру
цупких грунтів в Бузі,
їхні міцні груди
відчують тиск
в бурім Дніпрі.

Змінись, німе, в ці рішучі дні,
підріж тріснуті путівці вимурлів.
І всі думки міцні від туги. -
Крикнув сліпий дід Кузьмич. -
Ну, ти відчув, гріх любити,
зник гіркий дим в Криму. -
Ну, дуй сюди, внучку, -
вибухнув злий дід: зірви цю липку.

Брудний і худий Устим
тішиться із піни в Бузі.
Ну-ну, зустрів у дружбі
міцні гурти в Дніпрі.

Ти був щирий в співгніві
і вичулий з улюлі.
Люди живуть у житті,
чужі тубульці відсутні,
ми тільки - в душі Криму.

-Діду, чи звидніють душі Криму тільки лютим людям?
Зі скрипу плющні мить в думі цмулить дідів сум.
Другий унук Юхим  нюнить усім підступну дурню.

Дід Кузьмич був убитий в Раївці. Три кулі - в дулі.
Відсутні духи трудились з ним в цю мить.
Він зміг зникнути жити і зміг би вилізти в прірву.