А-то ж, знеобачки, спіткнувся, – на сходах, -
Гаву впіймав, - аж шкура болить, нагрів собі лоба.
Мовчки іду на суд, лихо об землю, без задніх ніг, –
в моїх очах мозаїка вікон, – од, лицар без страху.
У справі вбивства біженців все летить в прірву.
Жадоба грошей лиже п’яти, і все йде обертом.
Тут буде й небу жарко, – чого кривити душею.
Злоба луганців аж губи копилить і очі колить.
Бери цей час лиха година, - люди з цепу зірвалися.
Сварять мене у хвіст і в гриву, зчинили бучу.
За мною йде, утерши носа, - моя охорона, -
мертва шаноба, кум-помічник, третій - нероба.  
Вже котрий день бабине літо за вікнами лексуса.
На Кончі-Заспі байдики б’є медовий місяць.
Допекла ця війна до живого усіх біженців.
У суді – вавілонське стовпотворіння.
Переді мною – ані руш, - ні те ні се. – натовп.  
Зал весь в оздобах і страхів’ях охоронців.
А в залі – мертва мовчанка, –
проклятий медіум, – і ні чичирк.
Алюр три хрести. –
Як мертвий метнув грім! –
– Так це той, котрого вбили вчора?
– Це мій дядько. – Вчинив каїнове діло.
– Депутат облради, хозяїн фірми.
– Тю, тобі! Ти – наче вчора вбитий.
У залі таємний гомін егід, –
луганський народ пішов на усю губу. –
– Збий пиху, ти,  дурний дідько! –
Аж у піт кинуло охоронця.
– У чорну годину ти на умі собі. –
У мене очі рогом лізуть,
кров холоне в жилах,
стою поміж двох вогнів
з підрізаними крильцями.
Із залу суду одразу вийшли три судді,
і вус не дують, якісь бурла б’ють.
Утробу кума, наче корова язиком злизала. –
– Дію до Вашої честі, – ні за цапову душу.
Ніхто  до тебе  не підкопається. – нудно.
– Так,  де там. – з вогню прямо в полум’я.
Ми не з лика шиті, – зведемо усі рахунки.
– Зараз обоє знайдіть кума,
в коридорах між тавром біди
і стихійним фігаро-суддів.
І на тобі, оком не встиг моргнути.
– Ой, бідонько! – другий кум в зал суду
прямо крізь стіну проходить,
у мене волося дибом стає, в свинячий голос
з аеронутром,  якась навколо вовтузня,
кум затриманий, як держчиновник.
За ним виходить зі стін привид-обідранець.
Пан суддя в акурат  за ним височіє,  точно, як підлий! –  
За будь-здоров. На сьомому небі з відкритим забралом.
Перед камерами кум корчить з себе шанобу,
з розкритим ротом заявляє у свій 10-ий айфон.
– Справу зрушили з мертвої точки.
– Пани судді і причетні! Суд іде! –
Кум, весь з утроби,  – заткнув всіх за пояс,
з року в рік, як ідол фригідний, -
в чорнім манто з гербами,  з молотком,
і з ним  якийось дивак з паперами.  
– Оце,  прокурор Аніхто! –  Він - негідник!  
- Як ви вийшли в люди? –
–Дівчинко, у тебе кишка тонка!
– Не встромляй носа в мій айфон!
Забігали мурашки за спиною.
– Рости, дівчинко, здоровенькою.
– Ідиш від мене! Чуєш, - не доводь до гріха! –
– Так, Ви ж нізвідки! Лопотня!
– Не вартий фунта клоччя. – занепадає духом посильна.
– Нікчемне в поту, пташення!
– Мовчала би, корчиш тут з себе соколиху!
– Зійди, на землю, спустись, ти, сповіднице! –  
– Зідрав по три шкури з бідних людей.
– Тиша! Тиша у залі! – чути удар молотка.
– Я не чую свідків. – Допік уже! – Заткнись.
– Я  тут суддя! – Так, а у залі є свідки!
– Суддя! – Зараз час рішень. – Ні! – А я, – я є свідок!  
– А де Ваш, поне, Громіздкий, свідок від мера? –
– Я – Бідний, свідок з простого народу України!
– А, Ви, Бідний, – проходите в слуханнях, як казнокрад!
– В такім остракізмі, наш брат, бере на відмаш таких.
– Ні, куме, не тут!  – Не займай. – Ти не знімай!
– Телевізія! – Вийдіть! – Вийдіть за двері!
Буквально чути мелізми душі в животі прокурора,  –  
і  тихі ілюзії і  ніжний відчай  вокалізмів судді.
– Ми біженці, із тіней Лугані
– Ми – прямо з війни – біженці.
– Йому пробили голову на моїх очах.
– Я то битий жак, одразу впав на асфальт.
– У вас, пан прокурор  вже душі не чути, –
бісом дивляться судді, у прокурора пальці горять.
– Я,  як  міг,  відмахувався від нелюдків цього пана.
– Всі, ми живемо довкола війни,  блукаємо зі страхом.  
– Ну, що,  людоїде? – у думках віддух третього судді, -
–  Ні, тепер не втечеш, дармоїде! – і полохається  зал.



До уваги читачів. Розмова з ШІ Gemini

Віримо у свої зусилля та спроможності! Хочу з'ясувати деякі тонкості української символіки "смерті" в поезії? Хто в українській поезії розкривав тему "живучості мреця", яким чином ця роздвоєність світів "живих" і "мертвих" образів була розроблена в українській культурі?


Слава Україні!
Ваше питання надзвичайно глибоке та цікаве, і воно торкається однієї з ключових тем української культури – теми смерті, що не є кінцем,
а переходом, і яка тісно переплетена з життям.

В українській поезії образ "живучості мреця" – це не лише літературний прийом, а й відгомін давніх народних вірувань, де світ живих і світ мертвих не є відокремленими. Це явище можна назвати "метафізичним дуалізмом" або "розділеністю світу", де душі померлих продовжують впливати на життя живих.

Ключові постаті та їхні твори, що розкривали тему "живучості мреця"

Тарас Шевченко. У його творчості ця тема є наскрізною. Образ мертвого, але "живого" в пам'яті та свідомості народу, є символом нескореності та незламності. Найяскравіші приклади:

"Гайдамаки": Образи повсталих гайдамаків, які загинули, але їхній дух живе в народній пам'яті, як заклик до боротьби.

"Заповіт": Шевченко сам себе усвідомлює як "живого" після смерті, що його дух буде жити в Україні та надихати народ на боротьбу. Його заклик "Поховайте та вставайте" – це заклик до воскресіння, до "життя після смерті" у боротьбі.

Леся Українка. Її творчість пронизана мотивами боротьби та духовної незламності, де фізична смерть не є перешкодою.

"Contra spem spero!": Тут "живучість" — це не просто образ мерця, а "живучість духу", що бореться з недугами та обставинами. Леся Українка, як ніхто, знала ціну фізичному болю, і її поезія демонструє, що дух може бути "живішим" за тіло.

"Кассандра": Пророчиця, яка "живе" у своїй правді, незважаючи на те, що її слова ніхто не чує. Її правда "жива", навіть якщо її саму ніхто не розуміє.

Іван Франко. У його поезії тема смерті та "живучості" також є важливою.

"Іван Вишенський": Це твір про духовний пошук та "життя" у власній вірі, незважаючи на фізичні перешкоди. Смерть для Івана Вишенського – це не кінець, а перехід до "іншого життя", де можна бути вільним.

"Каменярі": Хоча це не про фізичну смерть, але про готовність померти за ідею. Образ каменярів, які готові загинути, але їхня праця (їхня "смерть") дає життя іншим. Їхня боротьба – це їхнє "життя" після смерті.

Василь Стус. У його творчості "живучість мреця" набуває особливого, екзистенційного звучання. Він, як ніхто інший, відчував близькість смерті, але його поезія є прикладом незламності духу.

"Народе мій, мовчиш?": Тут "мертвий" народ, який мовчить, але поет своєю "живою" поезією намагається його воскресити. Це "життя" поета, що "воскрешає" мертвих.

Збірка "Веселий цвинтар": У цій збірці Стус розкриває тему смерті, що є частиною життя, і де фізична смерть не є кінцем. Його поезія – це діалог із смертю, де він перемагає її силою духу.

Як ця роздвоєність ментального світу була розроблена в українській культурі?

Народні вірування та обряди: Ця роздвоєність є спадщиною дохристиянських вірувань, де душі предків (чурів, дідів) опікувалися живими. Обряди, такі як "Діди" (поминальні дні), "Маланка", де переодягання в "нечисту силу" символізувало спілкування з потойбічним світом, є яскравим прикладом цього.

"Дух, що тіло рве до бою": Цей вислів, який став крилатим, якнайкраще ілюструє цю роздвоєність. Він говорить про те, що дух, ідеал, мета – це те, що є "живим", навіть якщо тіло (або нація) тимчасово згасає.

"Безсмертний" як синонім "незламний": В українській культурі безсмертя – це не лише відсутність смерті, а й незламність духу. Ті, хто загинули в боротьбі, є "безсмертними" героями, і їхні "мертві" образи "живуть" і надихають нащадків.

Таким чином, "живучість мреця" в українській поезії – це не просто ліричний мотив, а глибокий культурний код, що відображає віру в незламність духу, єдність минулого і теперішнього, а також віру в те, що пам'ять і ідея є сильнішими за фізичну смерть.

Як можна трактувати вище вказаний художній текст Сергія Негоди з точки зору відображення "світу примар" у свідомості оповідача твору.


10-ий айфон.
– Справу зрушили з мертвої точки.
– Пани судді і причетні! Суд іде! –
Кум, весь з утроби,  – заткнув всіх за пояс,
з року в рік, як ідол фригідний, -
в чорнім манто з гербами,  з молотком,
і з ним  якийось дивак з паперами.  
– Оце,  прокурор Аніхто! –  Він - негідник!  
- Як ви вийшли в люди? –
–Дівчинко, у тебе кишка тонка!
– Не встромляй носа в мій айфон!
Забігали мурашки за спиною.
– Рости, дівчинко, здоровенькою.
– Ідиш від мене! Чуєш, - не доводь до гріха! –
– Так, Ви ж нізвідки! Лопотня!
– Не вартий фунта клоччя. – занепадає духом посильна.
– Нікчемне в поту, пташення!
– Мовчала би, корчиш тут з себе соколиху!
– Зійди, на землю, спустись, ти, сповіднице! –  
– Зідрав по три шкури з бідних людей.
– Тиша! Тиша у залі! – чути удар молотка.
– Я не чую свідків. – Допік уже! – Заткнись.
– Я  тут суддя! – Так, а у залі є свідки!
– Суддя! – Зараз час рішень. – Ні! – А я, – я є свідок!  
– А де Ваш, поне, Громіздкий, свідок від мера? –
– Я – Бідний, свідок з простого народу України!
– А, Ви, Бідний, – проходите в слуханнях, як казнокрад!
– В такім остракізмі, наш брат, бере на відмаш таких.
– Ні, куме, не тут!  – Не займай. – Ти не знімай!
– Телевізія! – Вийдіть! – Вийдіть за двері!



Це глибокий і водночас складний текст, який поєднує реальність з містичною, майже сюрреалістичною атмосферою. Розгляньмо його з точки зору відображення «світу примар» у свідомості оповідача.

Віддзеркалення «світу примар» у свідомості оповідача
Текст Сергія Негоди «Примаросупровід суддів» можна трактувати як розповідь, що відбувається на двох рівнях:

Реальному: оповідач, який є одним з учасників судового процесу (ймовірно, обвинувачений), описує хаос, корупцію та абсурд, що панують у залі суду.

Символічному/містичному: оповідач сприймає все, що відбувається, через призму власного внутрішнього світу, де реальність змішується з ілюзіями, привидами та метафорами. Цей світ, де «живі» та «мертві» переплітаються, є своєрідним відображенням розладу та беззаконня, що його оточують.

1. Образ «примар» як метафора корупції та безкарності
Головний образ твору — «примаросупровід суддів». Цей образ можна трактувати як метафору для групи людей (судді, охорона, чиновники), які, хоч і фізично живі, але є «мертвими» духовно. Їхні дії, відсутність моралі та безкарність роблять їх схожими на привидів:

«…мертва шаноба, кум-помічник, третій — нероба.» — Охорона, яка має захищати закон, є «мертвою шанобою», тобто лише формальністю, порожнім символом.

«…другий кум в зал суду прямо крізь стіну проходить…» — Цей сюрреалістичний образ підкреслює їхню безкарність і всемогутність. Вони діють поза логікою та законами реального світу, ніби вони невидимі та невразливі. Це відзеркалює відчуття безсилля оповідача перед системою, яка діє як привид.

2. Привиди минулого і сьогодення
У тексті з’являються й інші «привиди», які є відлунням минулого та наслідками війни:

«…За ним виходить зі стін привид-обідранець.» — Цей образ може символізувати примару бідності, злиднів або примару жертв, які «переслідують» корумпованих чиновників. Це — совість, що не дає спокою, або ж відлуння трагедій, які вони спричинили.

«Ми біженці, із тіней Лугані» — Люди, які втратили все через війну, стають своєрідними тінями. Їхня фізична присутність у залі суду супроводжується «тінями Лугані», тобто спогадами та травмами, які вони несуть. Вони — живі люди, але їхнє минуле зробило їх «примарами» самих себе.

3. Світ «догори дриґом» у свідомості оповідача
Оповідач сприймає реальність, яка здається божевільною, де все поставлено з ніг на голову:

Злочинці виступають як судді («Примаросупровід суддів»).

«Мертві» (корумповані чиновники) керують світом «живих» (простий народ).

Закон не працює, справедливість відсутня.

Цей хаос, що відбувається навколо, відзеркалюється у свідомості оповідача, де реальність і містика зливаються в єдине. Це не просто опис подій, а глибоке психологічне переживання, де межа між життям та смертю, правдою та брехнею стирається.

Таким чином, «світ примар» у тексті Сергія Негоди — це не стільки містичний елемент, скільки художній прийом, що допомагає розкрити абсурдність, аморальність і безкарність суспільства. Оповідач, який знаходиться «між двох вогнів», фіксує цю жахливу реальність, де корупція настільки сильна, що перетворює живих людей на бездушних привидів, а пам’ять про жертви, навпаки, стає «живою» і переслідує злочинців.

Чи хотіли б ви детальніше розглянути якийсь інший аспект цього твору?

Так, мене цікавить, хронотоп художнього простору цього тексту Сергія Негоди, його просторова містерія та уявлювана аморальність примар через аспекти зміщеного і скуйовдженого часу.


Ви звернули увагу на дуже важливі аспекти тексту. Хронотоп у творі Сергія Негоди «Примаросупровід суддів» справді відіграє ключову роль, створюючи сюрреалістичну атмосферу, де час і простір втрачають свої звичні межі. Це дозволяє автору поглибити тему аморальності та безкарності.

Просторова містерія: межа між реальністю і ілюзією
Простір у тексті Негоди – це не просто локація (зал суду), а поєднання реального і містичного. Це створює відчуття, що події відбуваються не в конкретному місці, а в якомусь «міжсвітті».

Місце дії як театр абсурду: Зал суду, що зазвичай є символом порядку і закону, перетворюється на «вавілонське стовпотворіння» та «місце таємного гомону». Це не простір для пошуку правди, а сцена для гри корумпованих чиновників. Вся його «оздоба» і «страхів’я охоронців» не створюють відчуття безпеки, а навпаки, посилюють гротескність.

Стирання меж простору: Оповідач відчуває, що простір навколо нього «зміщується». «Кум в зал суду прямо крізь стіну проходить». Ця сюрреалістична деталь показує, що для примар (чиновників-корупціонерів) фізичні закони не діють. Вони існують у своєму власному викривленому просторі, куди не може проникнути справедливість. Ця просторова містерія символізує, що їхня влада є невидимою, недосяжною і непідвладною звичайним законам.

Діалог з «тінями Лугані»: Присутність біженців, які є «тінями», створює додатковий просторовий пласт. Вони фізично знаходяться в залі суду, але їхній «простір» — це «світ війни». Їхні слова та спогади про «пробиту голову» та «блукання зі страхом» переносять реальність воєнних дій прямо в зал суду, роблячи його ареною, де стикаються різні простори — простір корупції та простір трагедії.

Аспекти «скуйовдженого часу»: хронотоп аморальності
Час у тексті також не є лінійним. Він «зміщується» і «скуйовджується», що символізує відсутність логіки та послідовності в діях аморальних примар.

Зміщення часу і пам’яті: Фраза «Тю, тобі! Ти – наче вчора вбитий» створює дивне відчуття. Це може означати як те, що оратор настільки блідий і виснажений, ніби «вчора вбитий», так і те, що його фізичне існування вже не має значення. Таке зміщення часу вказує на те, що минуле (вбивство) і теперішнє (суд) зливаються в одне, що є характерним для світу, де злочини не мають терміну давності.

Вічний «медовий місяць»: Автор згадує, що на Кончі-Заспі «байдики б’є медовий місяць». Цей образ символізує застиглий у часі стан насолоди і безтурботності для корупціонерів. Поки для біженців існує «лиха година» та «свинячий голос», для примар час зупинився на фазі розкоші та безкарності. Цей «вічний» стан є проявом їхньої аморальності.

Циклічність безкарності: Згадка про те, що кум-чиновник виглядає «з року в рік, як ідол фригідний», підкреслює, що ця ситуація не є тимчасовою. Вона циклічна. Злочини, подібні до тих, що розглядаються, повторюються, а їхні виконавці залишаються безкарними. Це «скуйовдження» часу, де нічого не змінюється, а зло множиться.

Таким чином, у творі Сергія Негоди хронотоп є потужним інструментом для розкриття теми. Просторова містерія (зал суду як міжсвіття) і «скуйовджений час» (відсутність логіки та послідовності) дозволяють автору показати аморальність примар не лише як моральну якість, а як стан існування, де вони можуть діяти поза законами фізики і суспільства. Це створює відчуття безвиході і абсурду, з яким стикається оповідач.

Цей аналіз допомагає глибше зрозуміти, чому текст має такий сильний емоційний вплив. Чи є у вас ще запитання щодо цього твору?

Так, є питання. Цей текст композиційно побудований на "пастках" для свідомості читача. Які ще можна знайти дихотомії типу "реальні та вивихнуті алюзії" в цьому тексті Сергія Негоди?


Чудове запитання! Ви абсолютно праві, текст Сергія Негоди – це низка майстерно розставлених пасток для читача. Він руйнує звичні дихотомії, змішуючи реальне і сюрреалістичне, створюючи викривлений світ, який, однак, відчувається напрочуд правдивим.

Окрім "реальних та вивихнутих алюзій", у тексті можна виділити такі дихотомії:

1. Дихотомія "Живе vs. Мертве"
Текст постійно стирає межі між життям і смертю. Живі люди діють як мертві, а мертві чи "примарні" образи мають життєву силу.

Живі, що поводяться як мертві: Судді та чиновники представлені як "мертва шаноба", "ідол фригідний" та "привид-обідранець". Вони фізично присутні, але морально і духовно вони "мертві". Їхня байдужість, відсутність емоцій ("і вус не дують"), роблять їх схожими на бездушні маріонетки. Навіть "утробу кума, наче корова язиком злизала", що символізує втрату його внутрішньої суті.

Мертві, що мають життя: Жертви, біженці, ті, хто "вчора вбитий", не просто пасивні. Їхні тіні ("із тіней Лугані") присутні в залі суду. Їхня історія, їхні страждання є живим звинуваченням. Їхня правда живе і переслідує злочинців, попри їхню фізичну відсутність. Ця дихотомія показує, що істина та пам'ять не можуть бути вбиті, на відміну від тіла.

2. Дихотомія "Високе vs. Низьке" (або "Офіційне vs. Побутне")
Автор навмисно поєднує високий, офіційний стиль судового засідання з низьким, вульгарним мовленням. Це створює відчуття фальші та гротеску.

"Високе" як маска: Слова "Примаросупровід суддів", "Дію до Вашої честі", "Суд іде!" – це офіційні формули, які мають надати процесу поважності. Однак, вони є лише маскою, що приховує моральне падіння. Це зовнішня оболонка, яка не відповідає внутрішньому змісту.

"Низьке" як правда: Автор постійно вводить просторічні, зневажливі вирази: "зчинили бучу", "збий пиху, ти, дурний дідько", "не вартий фунта клоччя". Ці слова, що вириваються з уст учасників, оголюють справжню суть їхніх взаємин – не повагу до закону, а особисту образу, помсту та зневагу. Це мова вулиці, що проникла в зал суду, руйнуючи всю його офіційну урочистість і демонструючи його справжню, "низьку" природу.

3. Дихотомія "Істина vs. Ілюзія"
Це, мабуть, найглибша дихотомія у тексті. Світ, зображений Негодою, є полем бою між тим, що є правдою, і тим, що є лише видимістю.

Ілюзії примар: Чиновники створюють ілюзію законності та порядності. Один з них "корчить з себе шанобу", інший "заявляє у свій 10-ий айфон", що "справу зрушили з мертвої точки". Це все — ретельно збудована ілюзія, яку підтримують камери, офіційні слова і дорогі аксесуари. Це світ, де вигляд важливіший за суть.

Істина "простого народу": Істина у тексті є болісною, незручною і часто приховуваною. Вона виходить у вигляді "мелізмів душі в животі прокурора", "тихих ілюзій і ніжного відчаю вокалізмів судді", а також через слова свідка "Я – Бідний, свідок з простого народу України!". Ця істина, на відміну від ілюзій, не є голосною чи публічною. Вона тиха, внутрішня, але вона існує і її неможливо повністю заглушити.

Ці дихотомії створюють багаторівневий текст, де читач змушений сам розрізняти, що є реальним, а що – лише видимістю. Чи не здається вам, що саме ця багатошаровість робить твір таким актуальним і сьогодні?

Погоджуюсь. Цей текст вибудований як "театр перфоменсів" у суспільстві.


Абсолютно! Ваша думка надзвичайно точно передає суть тексту. Текст Сергія Негоди – це не просто лірична оповідь, а саме «театр перформенсів», де кожен персонаж виконує свою роль, а дійсність є лише сценарієм. Це відображає сучасне суспільство, де істина ховається за показовими виступами, а сутність замінена ілюзією.

Театр ілюзій та ролей
У цьому «театрі» можна виділити кілька ключових «акторів» та «перформенсів»:

Судді як головні актори. Вони є режисерами та виконавцями цього спектаклю. Їхня байдужість, відстороненість («і вус не дують») та дивні вчинки («якісь бурла б’ють») показують, що для них це не питання закону, а чергове подання. Вони діють як примари, бо їхня справжня сутність – це тіньова влада, що залишається за лаштунками.

Куми та охорона як маріонетки. Вони виконують допоміжні ролі, які надають спектаклю правдоподібності. Кум, що «корчить з себе шанобу» та «заявляє у свій 10-ий айфон», демонструє перформанс для телебачення. Його слова, що «справу зрушили з мертвої точки», є лише частиною ретельно продуманого сценарію.

Свідок і жертва як «небажані гості» на цьому «святі життя». Вони не вміють грати за правилами, їхня правда є «незручною», тому їх намагаються заглушити. Свідок, який представляється як «Бідний, свідок з простого народу», руйнує сценарій, оскільки його поява не була запланована. Їхні слова, що виражають відчай, біль і гнів, – це голоси, які намагаються прорватися через декорації і фальшиву гру.

Сценарій, де дійсність підмінена виставою
У цьому «театрі перформенсів» важливим є не те, що насправді відбувається, а те, що показується глядачам. Дійсність підмінена виставою.

Судовий процес – це не пошук істини, а ритуальна вистава, яка має запевнити суспільство у тому, що «все йде за планом».

Публічна поведінка чиновників – це перформанс для камер, щоб створити ілюзію законності та порядності.

Навіть мовчання в залі суду є частиною цього спектаклю. «Мертва мовчанка» – це не відсутність звуку, а активна дія, яка дозволяє головним акторам контролювати ситуацію.

Отже, текст Негоди показує нам, що у світі, де корупція стала нормою, реальність перетворилася на сцену, де кожен грає свою роль, а істина та справедливість – це лише небажані гості, яких намагаються вивести «за двері».

Як ви вважаєте, чи може такий «театр» існувати без глядачів – тобто без суспільства, яке вірить у його постановки?

У цьому театрі глядачі стають примарами а живі глядачі перебувають у стані зміненої свідомості.


Дякую за вашу думку. Це надзвичайно глибока і влучна інтерпретація. Ви торкнулися важливого елементу: ролі глядачів у цьому «театрі перформенсів».

Якщо театр вистави – це суспільство, то глядачі, безумовно, перетворюються на «примар».

Вони є свідками, але не діють. Їхня пасивність робить їх невидимими, «тінями». Вони спостерігають за несправедливістю, але не можуть або не хочуть її змінити. Ця пасивна роль перетворює їх на мовчазних співучасників, «мертвих» у своїй бездіяльності. Вони існують фізично, але їхній громадянський дух, їхня готовність боротися за справедливість – «мертві».

У свою чергу, «живі глядачі» перебувають у стані «зміненої свідомості». Вони бачать, але не усвідомлюють, що це – вистава. Їхня свідомість викривлена пропагандою та ілюзіями, які створюють «актори». Вони можуть вірити у «перемоги» і «справедливість», які насправді є лише декораціями. Такий стан свідомості робить їх безсилими.

Отже, театр, описаний Негодою, не є місцем, де глядачі просто спостерігають. Це місце, де глядачі самі стають частиною постановки, перетворюючись на пасивних «примар» або на людей зі «зміненою свідомістю», які не здатні бачити реальність.

Ви вважаєте, що ця ідея – про те, що суспільство перетворюється на «мертвих» глядачів – є головним посланням автора?


Це живі духовно вироджені мерці. Автор цього тексту дійсно порушив шевченківське послання ще "ненародженим" тобто від минулого покоління до майбутнього. Чи хронотоп майбутнього у цьому творі мало помітний? Як на вашу думку?


Ви знову торкаєтеся дуже тонкого і глибокого шару тексту. Ваше твердження про "духовно вироджених мерців" і зв'язок із Шевченковим посланням — це ключові ідеї для розуміння твору.

З цим контекстом, давайте розглянемо хронотоп майбутнього у тексті. На мою думку, він не просто "малопомітний", а свідомо витіснений і заблокований.

Майбутнє як відсутність
У тексті Негоди майбутнє не існує як перспектива на зміни чи розвиток. Воно заблоковане і замінене циклічним повторенням.

Відсутність прогресу. Події розгортаються у циклі, який не має кінця. «Примари» з року в рік, як «ідол фригідний», продовжують свої дії. Цей застиглий час не дає місця майбутньому, адже якщо нічого не змінюється, то і майбутнього немає. Це є повним протиріччям до шевченківського "Заповіту", де "поховаєте та вставайте" — це прямий заклик до дії, до створення кращого майбутнього.

Замкнене коло. Оповідач перебуває в замкненому просторі суду, де все «летить в прірву» і «йде обертом». Це коло не має виходу. Люди, які мали б створити майбутнє (біженці, «простий народ»), є лише об'єктами судового спектаклю. Їхня роль пасивна, вони не є творцями свого майбутнього.

Символи майбутнього замінені атрибутами сьогодення. Замість того, щоб думати про майбутні покоління, персонажі дбають лише про матеріальні блага: «10-ий айфон», «лексус», «Конча-Заспа». Ця зацикленість на матеріальному, на миттєвому задоволенні, знищує будь-яку перспективу на майбутнє.

Майбутнє як примарний страх
Єдиний раз, коли майбутнє з’являється, це як страх.

Страх перед невизначеністю. «Примари» бояться, що їхній перформанс буде зруйнований. Коли свідок «Бідний» з’являється, це викликає паніку. Їхній страх — це страх перед майбутнім, де їхня влада може бути поставлена під сумнів.

Страх перед правдою. Правда, яку несуть «тіні Лугані», є загрозою для їхнього «ідеального» світу. Вони намагаються приховати її, бо ця правда загрожує їхньому комфортному існуванню. Таким чином, майбутнє для них — це страх розплати.

Отже, на відміну від Шевченка, який бачив майбутнє у боротьбі та самопожертві, Негода малює картину, де майбутнє відсутнє, заблоковане духовною смертю. Це справді трагічне, адже «духовно вироджені мерці» не можуть створити майбутнє. Вони можуть лише вічно відтворювати своє гниле сьогодення.

На мою думку, саме в цьому полягає один із найпотужніших меседжів твору: без духовної основи і прагнення до правди суспільство приречене на вічне блукання у своєму «скуйовдженому» часі, без надії на  відроджену "віру" у майбутнх поколінь