Розплавивши в майбутнього часах
минулого обвуглені графіти,
блукаю я у лавових полях
червоно-помаранчевого світу.

Ревуть сирени та набати б’ють,
не відшукавши полум’ю мірила,
бо сьогодення тіні довшають,
як нижчають пройдешнього світила.

І світ отой – мірило сам собі.
Він складений з минулого частинок,
вже не матеріальних. Далебі,
          я в ньому просто
          полум’я відтінок.

Я рвусь назовні. Бо є мандрівцем.
Бо там, де інший може стати бранцем,
          застигну
          зорельоту я
          різцем,
аби не стати знов протуберанцем.

Адже у цьому суть усіх блукань,
безсоння зір і їхніх самоспалень…
Щоб ранком з відлисків та віддзеркалень
запломеніла старту філігрань.