Розплавивши в майбутнього часах минулого обвуглені графіти, блукаю я у лавових полях червоно-помаранчевого світу. Ревуть сирени та набати б’ють, не відшукавши полум’ю мірила, бо сьогодення тіні довшають, як нижчають пройдешнього світила. І світ отой – мірило сам собі. Він складений з минулого частинок, вже не матеріальних. Далебі, я в ньому просто полум’я відтінок. Я рвусь назовні. Бо є мандрівцем. Бо там, де інший може стати бранцем, застигну зорельоту я різцем, аби не стати знов протуберанцем. Адже у цьому суть усіх блукань, безсоння зір і їхніх самоспалень… Щоб ранком з відлисків та віддзеркалень запломеніла старту філігрань.
|