Вона собі стоїть, а тиша йде у тишу.
Що ближче до тепла - строкатіший гарем.
Що ближче до зими, то світиться ясніше
Замріяна хурма - усміхнена хюррем.

Ще сни її дзвінкі, та спогади загусли,
Як гусне мед старий - світи чи не світи.
Не хочеться хюррем, щоб чорно-білі бусли
Зажурених беріз летіли у світи...

Тримаються землі (а осінь - вище й вище)
Розгублені слова - достоту, наче ми.
І вже нема вогню над жовтим попелищем,
Лише горять сонцЯ невільниці-хурми.

Є речення дощу питальні чи окличні,
Є речники вітрів і підсвідомий трем.
А сонячні серця такі недовговічні,
Як і твої, хурмо. Як і твоє, хюррем...