Вона собі стоїть, а тиша йде у тишу. Що ближче до тепла - строкатіший гарем. Що ближче до зими, то світиться ясніше Замріяна хурма - усміхнена хюррем. Ще сни її дзвінкі, та спогади загусли, Як гусне мед старий - світи чи не світи. Не хочеться хюррем, щоб чорно-білі бусли Зажурених беріз летіли у світи... Тримаються землі (а осінь - вище й вище) Розгублені слова - достоту, наче ми. І вже нема вогню над жовтим попелищем, Лише горять сонцЯ невільниці-хурми. Є речення дощу питальні чи окличні, Є речники вітрів і підсвідомий трем. А сонячні серця такі недовговічні, Як і твої, хурмо. Як і твоє, хюррем... |