Там, де, розбивши неба моноліт,
протуберанців виростають вежі,
злітають астероїди з орбіт,
згадавши раптом творення пожежу.

Оту, прадавню… Першу. Первородну.
Що працювала з глиною планет,
яка твердішала і твердь природно
людини набувала силует.

Він зовні дуже схожий був на глек:
такий крихкий, що вщент його розбити
могли не лиш палкі метеорити,
а й впалі шишки сосон і смерек.

Ліси горіли з видноколом враз,
іскрилися немов зірки у всесвіті,
а кожен з нас в неопалимій безвісті
ставав осердям всіх космічних мас.

І астероїди не на, а круг
вже мчались, вигнувши орбіт мальстреми,
щоб знов горіли сонячні системи
й крутилась кожна, мов гончарний круг.