Там, де, розбивши неба моноліт, протуберанців виростають вежі, злітають астероїди з орбіт, згадавши раптом творення пожежу. Оту, прадавню… Першу. Первородну. Що працювала з глиною планет, яка твердішала і твердь природно людини набувала силует. Він зовні дуже схожий був на глек: такий крихкий, що вщент його розбити могли не лиш палкі метеорити, а й впалі шишки сосон і смерек. Ліси горіли з видноколом враз, іскрилися немов зірки у всесвіті, а кожен з нас в неопалимій безвісті ставав осердям всіх космічних мас. І астероїди не на, а круг вже мчались, вигнувши орбіт мальстреми, щоб знов горіли сонячні системи й крутилась кожна, мов гончарний круг.
|