Повільним тра і тихим бути,
щоб видіти, як стан розпручує трава,
від мештового тягаря позбута,
та мудрим, мов стара, як світ,
банькатая сова.
Щоб бачити різницю без оцінку,
і не судити вбого геть усе,
та порадіти жмутиком барвінку
слушній нагоді, коли й пан теля пасе.
Розмореним сієстою та жвавим,
коли фієста вчвал пуща
оскаженілих бугайців,
й вміти різнити землю рідну від держави
та лжепровидців від святих вітців.
Безмовним тра і не затятим бути,
коли обценьками ніхто не тягне за язика,
та от, коли накажуть: «Жуцай бути!»,
й сердак віддать окрім постолів з лика.
Забембаним найлекше скніти
в юдолі цюпі, у квасній хурдизі,
покірним бранцем у кутку навпочіпки сидіти
й очима їсти фіги медові у книзі,
так ніби вії – то желізні ікла,
готові люто рвати плоть печену,
і жодним силогізмом не вмолити
високочолу голову учену.
Повільним бути тра та не звабливим,
коли цунамі хвиля прудко суне,
навзнак лягти і кістяком відчути зливу
долі дарунків, Обі-Ван Міфуне.