Повільним тра і тихим бути, щоб видіти, як стан розпручує трава, від мештового тягаря позбута, та мудрим, мов стара, як світ, банькатая сова. Щоб бачити різницю без оцінку, і не судити вбого геть усе, та порадіти жмутиком барвінку слушній нагоді, коли й пан теля пасе. Розмореним сієстою та жвавим, коли фієста вчвал пуща оскаженілих бугайців, й вміти різнити землю рідну від держави та лжепровидців від святих вітців. Безмовним тра і не затятим бути, коли обценьками ніхто не тягне за язика, та от, коли накажуть: «Жуцай бути!», й сердак віддать окрім постолів з лика. Забембаним найлекше скніти в юдолі цюпі, у квасній хурдизі, покірним бранцем у кутку навпочіпки сидіти й очима їсти фіги медові у книзі, так ніби вії – то желізні ікла, готові люто рвати плоть печену, і жодним силогізмом не вмолити високочолу голову учену. Повільним бути тра та не звабливим, коли цунамі хвиля прудко суне, навзнак лягти і кістяком відчути зливу долі дарунків, Обі-Ван Міфуне. |