...Порожньо, як на старому цвинтарі,
У душі поета з бодуна.
І шизіють фарисеї й митарі,
Бо у прірві не знаходять дна.

Я на все уже дивлюся зоряно:
Світ оцей – для вирощення душ...
Хоч кругом розорено, незорано,
Я із лона в Лоно перейду.

Вистогну свій білий біль Всевишньому,
Люди ж бо оббрешуть, розіпнуть.
Полюблю.
Буттю зрадію з вишнями,
Впавши у високу глибину,
Де крило коріння ріже букове,
Чорні гнізда пам’яті болять.
Де про несуттєве пишуть буквами,
А про головне, святе мовчать.

Я вночі до себе прислухаюся,
П’ю гарячий шоколад пітьми.

«Ластівки літають, бо літається...»* –
Ніби раді, що не є людьми...

––––––––––––––––––––
*Рядок із вірша Максима Рильського