...Порожньо, як на старому цвинтарі, У душі поета з бодуна. І шизіють фарисеї й митарі, Бо у прірві не знаходять дна. Я на все уже дивлюся зоряно: Світ оцей – для вирощення душ... Хоч кругом розорено, незорано, Я із лона в Лоно перейду. Вистогну свій білий біль Всевишньому, Люди ж бо оббрешуть, розіпнуть. Полюблю. Буттю зрадію з вишнями, Впавши у високу глибину, Де крило коріння ріже букове, Чорні гнізда пам’яті болять. Де про несуттєве пишуть буквами, А про головне, святе мовчать. Я вночі до себе прислухаюся, П’ю гарячий шоколад пітьми. «Ластівки літають, бо літається...»* – Ніби раді, що не є людьми... –––––––––––––––––––– *Рядок із вірша Максима Рильського
|