Магмі розпеченій сниться материка моноліт.
Вітру циклонів – звуки, занурені в труби й кларнети.
Кресленням сниться готовий до вильоту зореліт.
Внуку сняться в колисці м’які іграшкові планети.
Тільки я, весь безсонням проточений до хромосом,
в серце мозком вбираю пульсуючий вічністю космос.
Захлинаюсь безмежжям, неначе плавні – Дніпром.
Проростаю крізь нього, як острів чи стишений голос
з іншого берега. І зникаю, з’являючись десь
в центрі хвиль кругових. Та й зморившись від плюскоту й бесід,
хочу врешті заснути. Та раптом здригаюсь увесь:
може, все навпаки?! І то мною, не сплячим, снить всесвіт?