Магмі розпеченій сниться материка моноліт. Вітру циклонів – звуки, занурені в труби й кларнети. Кресленням сниться готовий до вильоту зореліт. Внуку сняться в колисці м’які іграшкові планети. Тільки я, весь безсонням проточений до хромосом, в серце мозком вбираю пульсуючий вічністю космос. Захлинаюсь безмежжям, неначе плавні – Дніпром. Проростаю крізь нього, як острів чи стишений голос з іншого берега. І зникаю, з’являючись десь в центрі хвиль кругових. Та й зморившись від плюскоту й бесід, хочу врешті заснути. Та раптом здригаюсь увесь: може, все навпаки?! І то мною, не сплячим, снить всесвіт?
|