Дістає запальничку... Вогник — наче свіча.
Освітилось обличчя й жовті іскри в очах.
Лиш на мить, і вже морок знову нас обійма,
А неспішна розмова якось ллється сама.
Голос хрипкий ледь чую — це окопи взнаки,
Сигарета "танцює" від тремтіння руки.
Він говорить, говорить про криваві бої,
І що нинішній ворог — це колишні свої...
Про страшне — так буденно... Бо для нього війна —
Це робота щоденна, і вже звична вона.
Страх? До нього звикаєш, як в житті до всього.
І в бою забуваєш взагалі про нього.
Що найгірше? Обстріли, хочеш в землю врости.
І, мабуть, не повіриш — в бій простіше іти.
Як атака, то знаєш — чи тебе, а чи ти...
Справді, все забуваєш, в голові лиш — дійти!
Начебто не в напрузі, все ж таки відпочив,
А думки всі про друзів, особливо вночі...
Не лишає тривога, й сни щось дуже чуткі.
Скоро знову в дорогу... Міцний потиск руки.
Встав і вмить розчинився у холодній пітьмі.
Тільки дим залишився — накурилися ми.
Вже й мені щось не спиться, всі думки — на війні,
Що колись все ж скінчиться... Та для нього — вже ні.