Дістає запальничку... Вогник — наче свіча. Освітилось обличчя й жовті іскри в очах. Лиш на мить, і вже морок знову нас обійма, А неспішна розмова якось ллється сама. Голос хрипкий ледь чую — це окопи взнаки, Сигарета "танцює" від тремтіння руки. Він говорить, говорить про криваві бої, І що нинішній ворог — це колишні свої... Про страшне — так буденно... Бо для нього війна — Це робота щоденна, і вже звична вона. Страх? До нього звикаєш, як в житті до всього. І в бою забуваєш взагалі про нього. Що найгірше? Обстріли, хочеш в землю врости. І, мабуть, не повіриш — в бій простіше іти. Як атака, то знаєш — чи тебе, а чи ти... Справді, все забуваєш, в голові лиш — дійти! Начебто не в напрузі, все ж таки відпочив, А думки всі про друзів, особливо вночі... Не лишає тривога, й сни щось дуже чуткі. Скоро знову в дорогу... Міцний потиск руки. Встав і вмить розчинився у холодній пітьмі. Тільки дим залишився — накурилися ми. Вже й мені щось не спиться, всі думки — на війні, Що колись все ж скінчиться... Та для нього — вже ні.
|