Ми бачимо поїзд, який відійшов, – і вже час!
І рима найкраще до тебе – це «вчора» якраз.
Красивий ми захід омили в очах та й на двох.
Волога нічна – найчистіша на світі з волог.

Теперішнє в юність тече, як підземна ріка.
Забув. Затонув. Чи сягне аж у зустріч рука?
У погляді й думці – не зміг. І з дзюрчанням потік
Відносить, як біль: «Епілог!» Це ж навік, це ж навік.

Прощай! Прощавай! Інша форма від слова «прости».
Крізь пальці із пригорщі будуть слова ці текти
Вологим піском. І залишать пустиню долонь.
Не гріє, а лиш обпікає далекий вогонь.

Усіх віртуальностей в світі не стачить на те,
Щоб дійсність звести, як фантом. У легенду вросте –
Мов промінь далекий, що в води бездонні іде, –
Переказ про знахідку дивну в країні Ніде,

Глибини зігріє… Поверхня ж – неначе граніт –
Застигне, та пам’ять довічно у ній буде жить.