Ми бачимо поїзд, який відійшов, – і вже час! І рима найкраще до тебе – це «вчора» якраз. Красивий ми захід омили в очах та й на двох. Волога нічна – найчистіша на світі з волог. Теперішнє в юність тече, як підземна ріка. Забув. Затонув. Чи сягне аж у зустріч рука? У погляді й думці – не зміг. І з дзюрчанням потік Відносить, як біль: «Епілог!» Це ж навік, це ж навік. Прощай! Прощавай! Інша форма від слова «прости». Крізь пальці із пригорщі будуть слова ці текти Вологим піском. І залишать пустиню долонь. Не гріє, а лиш обпікає далекий вогонь. Усіх віртуальностей в світі не стачить на те, Щоб дійсність звести, як фантом. У легенду вросте – Мов промінь далекий, що в води бездонні іде, – Переказ про знахідку дивну в країні Ніде, Глибини зігріє… Поверхня ж – неначе граніт – Застигне, та пам’ять довічно у ній буде жить.
|