Я починаюсь з самоіронії. Мене починають з добра.
Я породжуюсь в душу. Мене поневолюють загублені душі.
Ось  я - віра у відчаї. Мені набридає  проповідь духу життя.
Ось я – надія у бунті. Мене покидають знання,  любов, каяття.

Свій Храм Спасіння порожній будую як лабіринт Золотої ...
Осколки веселочок тривожать тих, хто сміється з себе.
Сьогодні  блукають перші сили  у Храмі  Спасіння багатства,
а завтра перші свідомі години справлять живу літургію.

Вперед збожеволію я, з глибини – власним прикладом спотворюсь,
змінюсь, перетворюсь з поневолень у  скромність  прекрасну.
Розбещу  глузд, зґвалтую  розум, а потім розкраюсь, зруйнуюсь.
По горло стане пухлин, що іскряться чумою  казкових фантазій.

Присутність здатних до правди  так легко бреше в кайданах.
Затьмареність тихості - не заперечую тих, хто чує себе отут.
Лишу після себе подобство лих і халеп, коли збожеволію на смерть.
Вибачте, що самітній,  -  нікому буде забрати із моргу невігласа.