Пустинна гроза розпускає свою вогненну квітку.  
Завжди несподівано і раптово.
Це все починається завжди несподівано.
 
І, майже завжди, раптово
 
І це притому, що ніщо не заважає видовищу – блюдечко  піску, наповнене по горизонт, та пінка
нічного піднебесся, а ти, завжди посередині цього дійства. Грому не чутно до останньої
хвилини, лише струси, струси, струси повітря після його гуркотів.  
Але по тому, з якою швидкістю зникають зірки з неба, всьому живому довкола, і в першу чергу
піщаній гадюці, яка тут же угвинчується в глибину, зрозуміло – накриє, точно що, накриє і мало
не здасться.
Бігти – куди – тремтіння до селезінки, падай, падай, сунь пику  у пісок, адже блискавка шукає
будь-який горбок, щоб гуркнути туди, спопеляючи.
Так, почалося, вогненні стріли все ближчі і ближчі, ось, ти вже чуєш рев небесного водоспаду,
це на тебе насувається стіна з води, і вихор, вихор, перед цією стіною піднімає клуби піску, які
тут же поглинаються з такою жадністю і жорстокістю, що ти розумієш, у цьому пеклі вижити,
ну, ніяк. Все це переможно гуркотить, гуркотить до глухоти, ось тебе вже засипає - очі, ніс,
вуха, здається, ще мить і твоє тіло закрутить над землею, а потім, як…

І…

Нічого.

Змахнувши величезним своїм рукавом, провидіння відхилює все це вліво і ледь вперед,  і твоя
смерть проноситься в ста кроках від тебе, летить на схід, залишаючи за собою миттєві водяні
буруни, які тут же зникають, зникають, зникають у піску.

Пронесло…

Цього разу пронесло.