Під зорями високий замок
похмуро висне на скалі.
Омиті росами-сльозами,
громадяться бескиди злі.

Холодні тіні безшелесно
зринають-корчаться-летять –
то кажани святкують весну…
А в замку бенкетує знать.

На чорному в оздобах троні
сидить насуплений владар.
Зловісні спалахи червоні –
мов блискавиці з-поза хмар –

нерівним полиском лягають
на самоцвіти, на чоло…
Вельможну захмелілу зграю
обводить оком князь… Тепло

від заґратованої ватри
не зігріва камінних стін.
За вікнами зелені Татри.
І меле хвилі чорний млин.

У мороці реве неспинно,
поблискує ріка. І крик,
і шум води, й розлиті вина –
сплітаються в один потік.

Безладна музика, і регіт,
і стукіт кубків по столах…
І села щуляться прилеглі –
долину огортає жах.

Проб’є десяту. Ланцюгами
загуркотить важезний міст.
Шляхетні лицарі і дами,
всі – від матрон і до невіст, –

покинуть прихисток розкішний
під лиховісний дзвін копит.
Дівча із грацією кішки…
В камзолі тлустий сибарит…

Хропіння коней, дих надсадний
і брязкіт збруї – крадуть ніч.
Ведуть невидимі принади
блискучу кавалькаду пріч.

Кінь вороний виносить князя
на стежку до села. Горить
слабенький вогник… Люд вилазить
із нір своїх – бо кличе гидь.

Півколом вершники. Безмов’я.
Сновиди йдуть – старі, малі…
Солодкі, повні страхом, кров’ю!
І, не торкаючись землі,

злітає панночка з гнідого
і падає на жертву… Зойк!
…Блаженно вуркотить небога,
криваві ікла – до зірок…

Триває учта. Захололі
тіла розкидані у тьмі.
Хтось, недопитий, встане кволо –
назустріч вічній вже зимі…

А в упириць яріють щоки,
очиці світяться вогнем:
спивають міць. Укус глибокий –
і ми живем. І ми живем!..

Освітить залишки бенкету
ранкове сонце з-за гори.
Село мовчить. Сліпа карета
прокотить повз. Німій! Умри…

З-за гір насунуть хмари чорні.
Завихрить вітер… Грому! Змін!
Зірвуться блискавки з припону,
і злива змиє смерть і тлін.