О, німфо поліських лісів! Ти дихаєш в ноги мої,
Зачаєна в заростях чорних,
Споріднених, збратнених, кровних,
Що їх поріднив лісовик.
На ясних галявинах вночі танцюєш під збудливі грози.
Вся гола, із крапель. Дівочі,
Як листя багряне, ті очі.
Як звіра, твій зляканий крик.
Хто бачив тебе? Чи хоч раз, десь далеко у сні?
Виходь з нерозпущених квітів,
Облиш же ламать сухі віти,
І ніжитись в чорнім болоті.
Затопчуть зчерствілії люди ще срібні росиночки-сльози.
Чи плакатимеш ти тоді?
І руки в родючій землі
Оцінять, як бруд, в твоїй плоті…