Сергей ОсокаКРАСНОПІРКА1. ти припливаєш до мене щоночі і я знаю звідки з хвиль солодких і мутних між двома трасами навзнак з-під містка перевернутого очима потопельника з кінської волосини і кавалка ковалевого серця з крику над річкою що досягнув собачих вух з іржавого відра під хатою в якому ожило торішнє листя з матіоли якою пахла її і моя мокра зелена шкіра з вербової слини що падала і не творила кіл 2. я можу тебе спитати де ти була до цього? хіба ти не знала що прийде час коли буде пізно? хіба ти не знала що біля твого берега вже не чути куріпок? хіба ти не бачиш що до твого берега вже навіть мертвих кролів не відвозять? хіба ти чуєш весло? воно давно зогнило і визирає з-під човна як рука вбитого водяна стежка заросла рогозом і тепер місяцю ніяк зайти у воду і вибілити полотно а русалкам ніяк з води вийти і ніхто не сплете зелених вінків з лепехи ніхто не окропить чорних стовбурів весільним зіллям дівчата не йтимуть заміж парубки не гратимуть на акацієвих свищиках хіба тільки гола журба танцюватиме в куширі з порожнім серцем у руках хіба тільки водяники захропуть і пустять по воді сіру бриж хіба тільки столітній ремез кликатиме не докличеться до гнізда своєї пташечки ти тепер кличеш мене до себе чого ти мене кличеш? ліщинове царство вмерло й попадало відьомським паліччям коні наїлись вовчих ягід і топчуть свиріпу в полях гуси покинули воду та й полинули через пожарища кузня не дихає жаром тепер у ній відливають віск на свічки в поля ніхто не вивозить гною і земля вже не хоче вставати з-під снігу то з чим я маю до тебе йти? ще стане голосу тебе покликати та слова забулися ще зумію скласти долоні човником та не дійду через чорториї ще розмахнуся кинути варених зерен та вони потруєні ще сплету густу сітку та немає рук що зроблять ободи 3. тому пливи до мене сама пливи пливи через розколини в землі через дірки в небі через гарячу цеглу копошіння на ринках через розлите світло ліхтарне лиш не осліпни дай мені свої жабри і я попливу за тобою до рою комарів притулюся скраєчку до буслового крила п’явкою пристану нащо нащо ти мене кличеш рибко насінням пирієвим долечу од краю до краю та куди ж куди вже мене кликати вода вбирає воду і нічого крім води не впізнає голос розбиває голову об кам’яні цямрини і безконечна мотузка падає вниз ляда відчинена нікому зачинити і нам видно кружало неба рибко в нас одна з тобою смерть оцей колодязь тільки безнадія в кожного своя тобі не випливти мені не випити 4. кап кап кап чия це рука сунеться по каменю кап кап де ти Господи заверни зі своїх золотих піль кинь відеречко
|
2011 © Сергей Осока |