Так  добре  –  учора  не  вмерти.  Найкраще  з  моїх  воскресінь.
На  днів  надтонку  волосінь  нанизую  спогад  про  літо.
Твоїм  сторожким  сателітом  збирала  би  мушлі  і  рінь
на  березі  річки,  що  часу  не  владна,  бо  ми  в  цьому  світі
всього  лиш  чужі  сталактити  на  стелі  одної  з  печер.
Сніг  білий,  мов  чистий  четвер,  на  всіх  моніторах  зими.
Так  добре  –  не  знати  про  дні,  поділені  навпіл  триванням.
І  дихати,  наче  востаннє.  І  бачити  райдужні  сни  –  
обруччя  земні  їм  тісні.  Дороги,  такі  нездоланні,
мов  пуп’янки,  в  даль  розпов’ються.  Закриєш  від  ночі  грудьми
цю  тайну  між    навом  і  явом.  Не  відає  болю  струна,
напнута  до  зойку  стегна,  бо  іншої  долі  не  знає.
Під  сподом  твого  небокраю  довічно  в  долонях  човна
шукати    б  глибокого  дна  у  вічності,  що  не  спитає,
чи  довго  ще  буду  твоя.  Занадто  швидка  течія  –
крізь  пальці  в  ніщо  витікає.