Так добре – учора не вмерти. Найкраще з моїх воскресінь. На днів надтонку волосінь нанизую спогад про літо. Твоїм сторожким сателітом збирала би мушлі і рінь на березі річки, що часу не владна, бо ми в цьому світі всього лиш чужі сталактити на стелі одної з печер. Сніг білий, мов чистий четвер, на всіх моніторах зими. Так добре – не знати про дні, поділені навпіл триванням. І дихати, наче востаннє. І бачити райдужні сни – обруччя земні їм тісні. Дороги, такі нездоланні, мов пуп’янки, в даль розпов’ються. Закриєш від ночі грудьми цю тайну між навом і явом. Не відає болю струна, напнута до зойку стегна, бо іншої долі не знає. Під сподом твого небокраю довічно в долонях човна шукати б глибокого дна у вічності, що не спитає, чи довго ще буду твоя. Занадто швидка течія – крізь пальці в ніщо витікає. |