Заграва  блищить.  Ажури  - це доля.
Луна у піке просторить свій авіс,
берусь подражнити до, перед і поряд
голубине  ехо на вигуки «Аве!..».

Річки рябіє авантюра  за поле,
Щучкою в’яжеться  журчило стоголе.
Пасу ці ягняти й байрачні аврали,
І знову неспокій, авельні стокато.

Іду до  мотяги. Гаївки за татом.
Іду  вгору  туги. Краса  за тим дахом,
Агеж, воля вісника регоче за шляхом.
Яка непорочна! – Стою над розмахом.

Старі перезівки, розпуки незрілі.
Зерно зашкруміло від поту на тілі.
Тікаю у гори, в узлісся первісні,
відхилю розбиті берізонькі сиві.