Бачив я сьогодні сон дивочний:
Ніби я світився аж у небі,
Та прожитку самовільна зводня
Кинула мені маркітний жереб.

Миттю обернувсь на ягуара
І жахтів ненаситимо, довго.
В серці – пломінь грізного пожару,
А у м”язах – безуму судоми.

Брів у повечір”ї  голим полем,
Никав, підкрадався до селитьби,
Я жадав поживи – кості, крові...
І шукав талан, пекучу гибель.

Але раптом стрів я на узліссі
Ефемерний начерк лику діви.
В пам”яті – леліючі підвіски,
Плавні рухи, погляди царівни.

„Привид Щастя, Біла Наречена”...
Думав я - розбурханий, тремтячий.
А вона сказала „Ляж!” Не щезла –
Споглядала і жаденно, й плачно.

Я знімів, віддавши на поталу
Душу й тіло - палахка офіра.
Пси мене порвали, як шакала,-
Ті, котрих наслала млосна діва.

А сама фланірувала лісом
Неземною тихою ходою.
Місяць осріблив її підвіски,
Перли гомоніли із звіздою.

2010

-----------------------------------------------------


ЯГУАР

Странный сон увидел я сегодня:
Снилось мне, что я сверкал на небе,
Но что жизнь, чудовищная сводня,
Выкинула мне недобрый жребий.

Превращен внезапно в ягуара,
Я сгорал от бешеных желаний,
В сердце - пламя грозного пожара,
В мускулах - безумье содроганий.

И к людскому крался я жилищу
По пустому сумрачному полю
Добывать полуночную пищу,
Богом мне назначенную долю.

Но нежданно в темном перелеске
Я увидел нежный образ девы
И запомнил яркие подвески,
Поступь лани, взоры королевы.

"Призрак Счастья, Белая Невеста"...
Думал я, дрожащий и смущенный,
А она промолвила: "Ни с места!"
И смотрела тихо и влюбленно.

Я молчал, ее покорный кличу,
Я лежал, ее окован знаком,
И достался, как шакал, в добычу
Набежавшим яростным собакам.

А она прошла за перелеском
Тихими и легкими шагами,
Лунный луч кружился по подвескам,
Звезды говорили с жемчугами.

Июль 1907, Париж